Розділ 4 Парадокс продуктивності: чому ми працюємо більше, якщо машини роблять все за нас?

Розділ 4. Парадокс продуктивності: чому ми працюємо більше, якщо машини роблять все за нас?

У 1930 році, на тлі глибокої кризи Великої депресії, британський економіст Джон Мейнард Кейнс опублікував коротке, але революційне за своєю сміливістю есе під назвою «Економічні можливості наших онуків» (Economic Possibilities for our Grandchildren). У цій праці він закликав відволіктися від поточних економічних потрясінь і поглянути на перспективу наступного століття. Кейнс зробив математично обґрунтовані припущення: завдяки експоненційному зростанню капіталу, технологічному прогресу та автоматизації виробничих процесів, технічна ефективність людства за 100 років зросте приблизно у 4–8 разів. З цього випливав прямий висновок: якщо для забезпечення фундаментальних фізіологічних та побутових потреб суспільства потрібно у 4–8 разів менше людської праці, то й необхідний робочий час скоротиться відповідним чином. За розрахунками Кейнса, до 2030 року робочий тиждень мав тривати не більше 15 годин. Праця як засіб виживання повинна була перетворитися на релікт минулого, а її залишок у 3 години на день розглядався економістом скоріше як психологічна компенсація — «терапевтична доза», покликана пом'якшити адаптацію людини до нової реальності. Головною філософською та системною проблемою людства Кейнс вважав проблему вільного часу: чим зайняти розум і дух людини, коли економічну проблему виживання остаточно розв’язано?

Його фундаментальна помилка полягала в тому, що він розглядав економіку як закриту систему з фіксованим обсягом кінцевих потреб, де досягнення технологічної достатності автоматично веде до вивільнення людського ресурсу. Ми практично досягли часової точки, про яку писав Кейнс, і його технологічні прогнози справдилися з надлишковим перевиконанням. Продуктивність праці в промислово розвинених країнах зросла не у 4, а в середньому у 8–10 разів. Однак прогнозованого скорочення робочого дня не відбулося. Ба більше, починаючи з середини 1970-х років у глобальній економіці зафіксовано системний аномальний злам, який в економічній теорії отримав назву «Велика дивергенція» (Great Divergence) або розрив між продуктивністю та компенсацією праці. До 1973 року продуктивність праці та реальні доходи працівників зростали синхронно. Кожне технологічне впровадження автоматично піднімало життєвий рівень найманого робітника. Після 1973 року графіки радикально розходяться. Продуктивність продовжує стрімко зростати завдяки комп'ютеризації, автоматизації, логістичним алгоритмам та роботизації. Натомість реальна середня погодинна оплата праці (скоригована на інфляцію) фактично виходить на плато, а середня тривалість робочого тижня в більшості розвинених країн застрягає на позначці 38–40 годин. Замість 15-годинного робочого тижня сучасна людина вимушена працювати ті ж 40 годин, а з урахуванням понаднормових, транспортного навантаження, постійної цифрової досяжності через смартфони — часто 50–60 годин на тиждень, щоб покривати ті самі базові потреби в житлі, харчуванні, освіті та медицині.

Щоб зрозуміти, чому економічні вигоди від впровадження штучного інтелекту в XXI столітті так стрімко концентруються на верхівці корпоративної піраміди, необхідно звернутися до ідеологічних та теоретичних витоків сучасної капіталістичної системи. Поточна модель відносин між працею та капіталом не є випадковістю або спонтанним наслідком технологічного розвитку. Вона є прямим результатом системного реформування глобальної економіки, розпочатого наприкінці 1970-х років під прапором неолібералізму та монетаризму, де ключовою фігурою виступив американський економіст, лауреат Нобелівської премії Мілтон Фрідман.

У 1970 році у своїй програмній статті для The New York Times Magazine Мілтон Фрідман сформулював концепцію, яка стала фундаментом для англо-саксонської корпоративної моделі на наступні пів століття: «Соціальна відповідальність бізнесу полягає в збільшенні його прибутків». Фрідман стверджував, що корпорація є лише інструментом у руках її власників (акціонерів), а топменеджмент є їхнім прямим агентом. Будь-які витрати корпоративних ресурсів на соціальні потреби, утримання високих заробітних плат робітникам понад суворо ринковий мінімум чи інвестиції в розвиток місцевих громад розглядалися Фрідманом як «незаконне оподаткування» акціонерів та зловживання з боку менеджменту. Цей підхід, відомий як пріоритет акціонера, докорінно змінив пріоритети корпоративного управління:

1. Зсув фокусу з довгострокового розвитку на короткострокову звітність: Головним показником успішності компанії стала вартість її акцій на біржі та розмір квартального прибутку.

2. Маргіналізація ролі працівника: Праця перестала розглядатися як партнерський ресурс чи основа капіталу компанії. Вона була переведена в категорію звичайних операційних витрат (OPEX), які необхідно постійно мінімізувати.

3. Вимивання інституційної переговорної сили: Політика Чиказької школи сприяла демонтажу профспілкового руху, дерегуляції ринку праці та лобіюванню законів, що полегшують масові звільнення.

У період після Другої світової війни (1945–1973 рр.) у більшості розвинених країн діяв так званий «кейнсіанський компроміс». У цей період зростання продуктивності праці та зростання реальної заробітної плати йшли практично нога в ногу. Якщо робітник завдяки новим верстатам чи конвеєру виробляв удвічі більше продукції, його реальний дохід зростав пропорційно, що формувало міцний середній клас. Епоха бейбі-бумерів (людей, народжених приблизно з 1946 по 1964 рік) увійшла в історію як золотий вік західного капіталізму. Це був унікальний історичний момент, коли економіка зростала неймовірними темпами, а рівень життя звичайного робітника підвищувався щороку. Сьогоднішня ж реальність, де мінімальна зарплата не дозволяє орендувати базове житло, стала результатом глибоких структурних змін у світовій економіці. Те, що сьогодні здається казкою, можливість купити будинок, утримувати родину з кількома дітьми та мати авто, працюючи на звичайній фабриці чи в магазині, у 1950-1970-х роках було нормою завдяки кільком факторам: