Розділ 3 Міф про дефляцію

Розділ 3 Міф про дефляцію

Якщо запитати будь-якого випускника сучасного економічного факультету, чиновника центрального банку або експерта з фінансових ринків про те, що є найгіршим сценарієм для економіки, у дев'яти випадках із десяти ви почуєте одне й те саме слово — дефляція.

Офіційна економічна теорія (як кейнсіанського, так і монетарного спрямування) перетворила дефляцію — тобто системне, тривале зниження загального рівня цін на товари та послуги — на абсолютне демонічне зло. Суспільству десятиліттями навіюють простий догмат: якщо ціни падають, споживачі припиняють купувати, бізнес перестає інвестувати, виробництво зупиняється, зростає безробіття, і вся економіка занурюється у самопосилювану «дефляційну спіраль», з якої немає виходу.

Саме цим жахом перед дефляцією ортодоксальні економісти пояснюють і виправдовують необхідність постійної, «контрольованої» інфляції на рівні 2 -3 % на рік. Мовляв, невелика інфляція — це «мастило» для двигуна економіки, яке змушує людей витрачати гроші сьогодні, не відкладаючи на завтра, і тим самим стимулює виробництво. Проте за цією красивою фасадною теорією ховається глибока підміна понять. Головне питання, яке замовчують центральні банкіри, звучить так: чому саме падають ціни?

Падіння цін може бути наслідком двох абсолютно протилежних за своєю природою процесів:

1. Природна (технологічна) дефляція: Зниження собівартості товарів завдяки науково-технічному прогресу, автоматизації, зростанню продуктивності праці та підвищенню ефективності використання ресурсів.

2. Кредитна (руйнівна) дефляція: Штучне стиснення грошової маси внаслідок банківської кризи, коли вибухає кредитна бульбашка, а вилучення банківських позик позбавляє суспільство розрахункового засобу.

Змішавши ці два абсолютно різні явища в один опудало-термін «дефляція», емісійні центри отримали ідеальне ідеологічне виправдання для безперервного друку фіатних грошей та знецінення заощаджень населення.

Щоб розвінчати міф про те, що зниження цін завжди веде до занепаду, достатньо звернутися до сухої мови історичних фактів та макроекономічної статистики кінця XIX століття.

У період з 1873 по 1896 рік у США, Великій Британії, Німеччині та більшості країн Європи спостерігалося явище, яке тогочасні сучасники називали «Великою депресією» (термін, який згодом перехоплять події 1930-х років). Протягом майже чверті століття загальний рівень цін у світовій економіці безперервно падав. У США оптові ціни за цей період знизилися приблизно на 45 - 50 %, а у Великій Британії — більш ніж на 40 %. Причиною цієї тривалої дефляції був суворий технологічний та грошовий рамковий каркас:

Золотий стандарт: Грошова маса більшості розвинених країн була жорстко прив'язана до фізичного обсягу видобутого золота. Приріст золотого запасу становив лише 1 - 1,5% на рік і просто не встигав за бурхливим зростанням випуску реальних товарів.

Друга індустріальна революція: Масове впровадження бессемерівського способу виплавки сталі, поява електрифікації, розбудова залізничних мереж, механізація сільського господарства та запуск хімічної промисловості.

Що ж сталося з економікою, яка жила в умовах 25 років безперервного падіння цін? Згідно з сучасними підручниками, вона мала б повністю занепасти. Але реальність виявилася прямо протилежною:

1. Безпрецедентне зростання ВВП: Саме під час цієї «дефляційної депресії» США перетворилися на найпотужнішу промислову державу світу, перевищивши випуск Великої Британії. Фізичний обсяг виробництва товарів у США зростав середніми темпами понад 4 - 5 % на рік.

2. Зростання реальних доходів: Оскільки номінальні зарплати робітників падали значно повільніше, ніж ціни на їжу, одяг та житло, реальна купівельна спроможність заробітної плати пересічного робітника за цей період зросла на 70 - 80 %.

3. Доступність технологій: Будівництво залізниць та впровадження пароплавів знизили вартість транспортування зерна та сировини у 4–5 разів. Те, що раніше було розкішшю для багатіїв, стало доступним для мільйонів родин.

Люди жили в умовах, коли долар, відкладений у банку або збережений у скрині, через десять років дозволяв купити більше, ніж у день, коли його було зароблено. Суспільство не потребувало ризикованих інвестицій чи фінансових спекуляцій просто для того, щоб захистити свої гроші від знецінення. Збереження грошей було природним накопиченням капіталу.

Якщо звільнити мислення від догмату фіатного капіталізму, стає очевидним фундаментальний закони фізики й економіки: у здоровому суспільстві природним станом речей є саме ДЕФЛЯЦІЯ, а не інфляція. Суть людського прогресу полягає в тому, що ми вчимося витрачати менше праці, енергії та ресурсів на виробництво одиниці корисності. Якщо 100 років тому для збору тонни пшениці потрібно було 50 людей з косами та тиждень важкої праці, а сьогодні один комбайн робить це за 15 хвилин, то собівартість хліба у фізичному вираженні зменшилася в сотні разів.

Якщо на світанку обчислювальної техніки один транзистор коштував десятки тисяч доларів, а сьогодні сучасний мікропроцесор містить мільярди транзисторів і коштує пару сотень доларів, це означає, що вартість обчислювальної потужності впала практично до нуля.

                   ФУНДАМЕНТАЛЬНИЙ ЗАКОН ПРОГРЕСУ          

  Зростання знань ──► Автоматизація ──► Скорочення трудовитрат ──► ПАДІННЯ СОБІВАРТОСТІ та технологій та механізація на одиницю продукції (ТЕХНОЛОГІЧНА ДЕФЛЯЦІЯ)

Технологічна дефляція — це механізм, за допомогою якого здобутки людського розуму перерозподіляються на користь усього суспільства. Коли ціни падають завдяки ефективності, кожна людина — незалежно від того, чи є вона професором, комбайнером чи пенсіонером — стає багатшою, тому що за ті самі гроші може дозволити собі якісніше життя. Чому ж тоді сучасна банківська система розглядає це як загрозу?

Тому що в умовах природної технологічної дефляції зникає потреби в паразитарному посереднику. Коли гроші самі по собі зберігають та збільшують свою купівельну спроможність, людині не потрібно бігти до банку, брати кредит під відсотки чи віддавати свої заощадження в інвестиційні фонди, які годують армію фінансових спекулянтів.