Глава 6

Олеся
Темно. День чи вечір, котра година? Боженько, я ж не померла після того, як мене збив Крижаний принц. Моя нога, лікарня, а потім нічого не пам'ятаю. Сильно зажмурюю очі і знову відкриваю. Та ж темрява, трохи звикнувши до неї намагаюсь розгледіти де я, а серце пропускає декілька ударів. Схоже на кімнату, та  чия вона і, що я взагалі тут роблю?
Запитань купа, відповідей- жодної. Намагаюсь піднятись з ліжка, як про себе нагадує біль у нозі. От лихо на мою голову, бідкаюсь я, та все ж спочатку приймаю сидяче положенння, а потім стаю на ноги, та повільно пересуваюсь кімнатою, в надії знайти вмикач. Ось він, підсвітка дає зрозуміти його розташування, і вже за декілька секунд я мружусь від різкого світла, завмираю від страху та здивування. Бачу ліжко, великий телевізор на стіні, під ним тумба чорного кольору, сірі стіни, та найбільше мою увагу привернуло вікно. Точніше штори, кольору тієї частини айсберга, яка ховається глибоко в океані. Насичені сині, холодні. Де я, мене ж не могли викрасти з гуртожитку, отже я туди не потрапляла. Вдих, видих, вдих...Спокійно, Леся ти десь, не зрозуміло де, без паніки. Боже, я говорю сама з собою, треба сісти і подумати. Подолавши шлях від стіни до ліжка, я сіла на краєчок перебираючи хвилин п'ять в голові варіанти, що робити, та як вибиратись сама не знаючи звідки. Як тільки мій мозок заспокоївся, згадав про телефон і можливість зателефонувати всі розумні думки знову розбіглись як миші. В замку вхідних дверей повернувся ключ. З переляку,  я швидко вимкнула світло, стала в куток біля дверей та прислухалась до кожного звуку. Двічі клацнувши відчинились двері, хтось увійшов, цокнули ключі наче їх акуратно поклали на поличку. В коридорі увімкнулось світло, а кроки ставали все ближче до мого зовсім не надійного, та все ж, сховища. Шалений стук серця та страх зовсім не виходило опанувати, але як тільки відчинились двері, і в напів темряві я побачила величезну постать в мить втратила контроль. 
–Отримуй, на тобі! Ах ти, ти взагалі як посмів... На, тобі викрадач! 
Я заскочила ззаді на невідому людину гамселила руками, кричала, щось позаду навіть дзвінко брязнуло, та байдуже. В якийсь момент здалось, що ось він ідеальний момент втекти, як увімкнулось світло. І я знову завмерла як вкопана, та цього разу не від страху, а від здивування.
–Ти, що дика?! Нащо ти вазу розбила, ще й відгамселила мене.
–Я, я просто... А взагалі, чого я виправдовуюсь. Це ти мені поясни, що тут робиш. Точніше, що я тут роблю?
–Дівчинко ти заснула в машині, у мене була важлива зустріч. Що мені було з тобою робити, привіз до себе.
Звичайно я вже набрала повні легені повітря, щоб продовжити сваритись, та згадала, що так і було. Хотіла всього на дві хвилинки заплющити очі, й заснула. Чому він мене відразу не розбудив, вирішила, що виясню пізніше. Адже
не зручно трохи вийшло, вазу розбила, Крижаний принц дивиться на мене як пірат. І як я його в око вдарила? Халепа.
– У вас є лід?
–Хм, повернулась ввічлива дівчинка? Що ж, звідки ти така дика розберемось потім. Пішли, на кухню.
–Сам дикий. 
Буркнула під ніс і попленталась, за кремезним, побитим принцем. Як він різко повертається, залишаючи між нами декілька міліметрів. Нахиляється й тихо шепоче. 
–Я не бачу на одне око, та чую на обидва вуха відмінно.
Його посмішка засяяла на мить розтопивши крижаний погляд. Та враз зникла, як зірка що падає, зачаровуючи красою й зникає за лічені секунди. 
Спостерігаючи як крижаний принц шукає лід, я чемно сиділа на стільці, доки в голові бились думки одна об одну, як кульки на більярдному столі. Я наче намагалась виграти партію сама з собою, міркуючи між бажанням злитись та попросити ще раз вибачення, дістатись якось гуртожитку, забути все і більше ніколи не бачитись. 
Адреналін минув, натомість прийшло усвідомлення ситуації, замість думок в голові поселились цвіркуни. А шлунок голосно заявив, що не завадило б чогось з'їсти.
-Ти голодна?
Грубий та водночас спокійний голос завадив моїм роздумам. 
-Ні.
Та годі тобі, я замовлю щось перехопити, а потім відвезу тебе додому.
- Ні, ні, ні. Я не голодна і сама доберусь, на метро. Тільки підкажіть як його дістатись?
- По перше, після того, як ти мене побила можна відставити цю ввічливість і перейти на ти, а по друге метро вже зачинене. Тому у тебе два варіанти ми вечеряємо і ти залишаєшся у мене, або ми вечеряємо і я везу тебе куди тобі потрібно. То, що ти вирішила?
Важко зітхнуіши обираю перший варіант, дещо уточнюючи.
- Тільки мені потрібно до дванадцятої встигнути.
-Ти попелюшка?
-Ні, я в гуртожитку живу. 
-Зрозуміло, тоді перехопимо щось дорогою. Поїхали, щоб ти встигла, оскільки в мене тільки одне ліжко.
-Оффф, я знаєш, краще сама. На мить подумала, що ти нормальний. 
-Добре, добре, вибач. Я пожартував, поїхали. 
Ліхтарі нічного міста швидко миготіли, на дорозі багато машин, хоч вже пізно. А вдома спокій, в моєму селі в цей час вже жодної душі. От би додому, хоч на день, я так скучила. Мої думки видав важкий видих.
- Все добре, нога болить?
- Все добре, нічого не болить. Просто...
-Що?
-Та ні, нічого.
-Ну добре, не розповідай, якщо не хочеш
-Угу.
І чого це я хотіла з ним поділитись. Пошвидше б доїхати і все, нехай це буде оствння зустріч. Раптом всі ці роздуми мене покидають, як тільки я розумію, що ми звертаємо кудись.
- Ти куди, мені прямо і направо.
- Та заспокойся, заїдемо на запрпвку по каву і тост. Не знаю, як ти, а я хочу їсти.
Ми швидко паркуємось біля великих скляних дверей, я залишаюсь в машині з полегшенням видихаючи. Ну хоч трохи спокою. 
Минуло хвилин десять, як з мого боку відкрились дверцята і мій чи то викрадач, чи то рятівник простягнув нашу вечерю. Дивно, крижаний принц їсть шкідливу їжу, подумала про себе і взяла з його рук стаканчик з кавою та смачний на вигляд тост з сиром. 
-Перекусимо і довезу тебе.
-Угу, пробурмотала відкусивши шматок. Їли ми в тиші, так само мовчки доїхали до мого гуртожитку.
-Дякую, мені вже час.  
Думки в голові били в барани "швидко виходь", але його "стривай", чомусь затримало мене. Глянувши здивовано, я очікувала пояснення, а отримала запитання.
-Ми ще зустрінемось?
-Думаю не варто, пробурмотала одночасно вискочивши з машини. Та швидко забігла в приміщення, показавши пропуск. Сходами в кімнату бігла стрімголов, наче за мною женуться, ледве вдалось вгамувати дихання, щоб дівчата не почали допитувати, що зі мною. Зайшовши в кімнату, якомога спокійно сказала "привіт", а на запитання куди зникла не було вже сил відповідати. Домовились, що розповім завтра. Гарячий душ розслабив та заспокоїв, а ліжко здалось як ніколи м'яким, стрес та втома дали про себе знати. Нарешті все позаду, з цими думками я поринула в сон.