Неприємний присмак гіркоти

'Може, хоча б сьогодні вийде відпочити' — міркував я, спостерігаючи за вечірнім сонцем, що спускалося за обрій. По обличчю повільно стікали маленькі крапельки поту, але я не помічав цього, продовжуючи дивитися в бік горизонту, сидячи на сходинках біля дитячого садка. Незабаром я почув кроки біля себе й обернувся. До мене підійшла Олена Григорівна, моя вихователька з дитячого садка. Усміхнувшись, вона присіла поряд.
— Ей, Андрію. Як тобі цей прекрасний захід сонця? Сьогодні таке чисте небо. А який приємний жовто-помаранчевий краєвид... Щось схоже ти малював минулого тижня, пам’ятаєш? У тебе ж помаранчевий улюблений, так?
— Ах... так, так, помаранчевий і зелений ніби, — видавив я із себе хоч якийсь натяк на те, що мені не все одно.
— Олено Григорівно, а ви чому не йдете додому? Всіх дітей батьки вже забрали, вам також пора. Я тут дочекаюся мами, не хвилюйтеся. Ви ж знаєте, вона буває запізнюється, але все одно приходить. Цього разу просто затрималася трохи довше, ніж зазвичай.
Вихователька трохи подумала й у своїй звичній манері захотіла підбадьорити задумливого Андрія від, схоже, якихось сумних думок…
— Андрію, поки тебе не забере мама, я можу потусуватися тут із тобою. Навіщо ж мені йти? Ще й краєвид такий гарний, ти диви. Посміхнись, а я спробую її набрати.
— Та ні, не треба… Це зайве, правда… Вона часто буває зайнятою і не полюбляє, коли її турбують.
— Гаразд. Не буду питати, чому ти проти цього, але ти бос. Пішли я тебе хоч, можливо, морозивом пригощу і почекаємо твою маму під щось холодненьке, а то хоч і вечір, але все одно якось спекотно.
— Але якщо ми відійдемо, можливо, вона вже до того моменту підійде і...
— І тоді вона почекає трохи на тебе так само, як і ти на неї, гаразд? Давай, ми хутко. Одній їсти морозиво не так весело, як удвох, що скажеш?
Я трохи вагався, але і справді, магазинчик із морозивом знаходився недалеко. Тому це зайняло б десь хвилин 10. Всі купували там морозиво навесні та влітку. Тож я знав, що це недалеко. 'Може, ми встигнемо і все обійдеться...'.
— Гаразд, тільки поскоріше, не хочу, щоб мама чекала довго.
— Який ти у нас вихований джентльмен, – посміхнулася вона.
Я піднявся зі сходинок, обтрусивши пісок і ми пішли за морозивом. Дорогою до прилавка ми розмовляли про деякі пазли, які я збирав цими днями, та різні головоломки, що викликали в мене непідробний інтерес. Мені було цікаво, що ще такого роду існує в цьому світі, адже ці речі допомагали мені відволікатися. Я  дуже сподівався, що їх існує незліченна безліч. Вихователька своєю чергою, підтримувала розмову і ділилася зі мною тим, що бачила і знала сама. Я із захопленням слухав її аж до самого прилавка, мрійливо сподіваючись, що колись і мені випаде нагода побачити їх.
— А яке морозиво ти любиш? — спитала Олена Григорівна, коли ми підійшли до магазинчика.
Я сказав, що не знаю, бо, ніколи його не куштував. На обличчі Олени Григорівни можна було прочитати двосекундний ступор. Потім вона трохи засміялась і сказала…
— Ох, гаразд. Пожартував так, що аж на секунду повірила. Ну… Давай я спробую вгадати… Хммм… Нам, будь ласка, дві порції фісташкового, — промовила вона продавцеві.
— З вас 100 грн, — пробубнів він.
— Ось тримайте. — А це тобі.
— Щиро дякую, Олено Григорівно. Я цього ніколи не забуду…
— Ха-ха-ха. Відчуття, ніби я тобі подарувала щось надзвичайне. Це ж просто морозиво. Пригощайся. Ну як, зацінив колір? 
Морозиво було в ріжку зеленуватого кольору, з деякими вкрапленнями ще чогось. Воно піднімалося догори ніби спіралькою і мало дуже приємний солодкуватий аромат, але я точно не міг сказати, чого саме. На мої пальці впало кілька прохолодних крапель цього морозива. Вони поблискували під останніми променями сідаючого сонця.
— Та їж, поки не розтануло. Дивись, уже тече, — з посмішкою додала вона. — Ще не бачила, щоб хтось так довго роздивлявся морозиво. Тільки дивися, не кусай, а то знаю вас.
— А, Так… Добре.
Я спробував лизнути.
………Удар……..
Раптом морозиво зникло з моїх рук. Описавши дугу в повітрі, воно впало на землю, гострим вафельним кінцем догори.
— Андрію! Якого біса ти не біля дитсадка??? Чому ти змушуєш мене чекати??? Чому я маю тебе шукати??? Давно прочуханки не отримував?
— Ні… Мамо… Вибач мені…
— Так, стоп! Андрію! Тобі немає за що вибачатися. Тетяно Юріївно, ви що собі дозволяєте? Ваш син останнім залишився чекати на вас до самого вечора, а ви не змогли почекати навіть п'яти хвилин? — напористо заступилася за мене вихователька.
— Це моя дитина, не вам вирішувати: що, коли, куди і кому… А морозиво йому не можна, тому що у нього на нього алергія. То що ж тут виходить? Ви що, хотіли його отруїти, чи що?
— Ні… ні. В жодному разі. Що ви таке кажете? Він не казав про алергію, і до цього ви самі нам нічог…
— Так, усе. Більше ні слова. Достатньо тут на сьогодні. — А про вас, - вказала вона пальцем на виховательку, - я повідомлю директору, можете шукати собі нову роботу. Ясно?! — Андрію, пішли звідси.
— Так, мамо….
Ми швидко рвонули в бік дороги. Мати міцно тримала мене за руку, дуже незадоволена поточною ситуацією. Та й, схоже, була не в гуморі ще до того. Я тільки й встиг кинути косий погляд у бік виховательки і без звуку, тільки за допомогою губ, прошепотів: «Дякую», залишаючи її стояти в повному непорозумінні. Я встиг помітити, що її морозиво теж почало стікати по руці, це нагадало мені про ті каплі. Проте, на жаль, руку на якій вони були, тримала мама, тож можливість втрачено. Йшли ми дуже швидко, через це я ледве встигав за нею. Ще й ноги боліли досі. Я сподівався, що зможу осилити цей невеличкий, але доволі важкий марафон і не впасти. За весь шлях додому мама нічого не говорила… Ані слова… Аж до того моменту, поки ми не дійшли нарешті до нашого будинку і не зайшли в квартиру.
...УДАР...
За мить, від удару в спину ногою я полетів до тумбочки, яка була одразу ж навпроти вхідних дверей. Швидко отямившись, я спробував піднятися, але ноги як на зло не хотіли слухатися. Проте все ж порятунок був недалеко: залишалося лише добігти до другої кімнати та залізти під ліжко, поки мама зачиняла двері. Я карачки поповз так швидко, як зміг, і вже майже заліз, але вона вхопила за ноги й витягнула мене назад. Все-таки я не встиг… Далі я вже знав, що на мене очікує...
— Ах ти ж паскуднику! Мало того, що через тебе я була змушена витратити цілих п'ять хвилин свого дорогоцінного часу на твої кляті пошуки, так ти ще й посмів їсти морозиво без мого дозволу. Ти не маєш права нічого робити без мого дозволу… Моє слово - закон. Щоб більше тобі на думку не спадала ідея мене ослухатися...
Після цих слів мати почала мене бити ногами та проклинати всіма можливими словами. Благо, це тривало недовго. Вона швидко видихалася, та й я під час побоїв з часом навчився трохи краще групуватися і підставлятися так, щоб це було менш боляче і травматично. Врешті-решт вона впала на крісло поряд і почала ридати.
— Що ж ти за нещастя таке... Я народила тебе для того мудака, щоб він піклувався про мене. Це мав бути гарант, що він ніколи не покине мене... що я не залишуся сама. Усе мало бути не так, не так. А він… Немає слів, щоб описати його вчинок... і зараз ця його нова повія, зараз вона все отримує, а не я... А що отримала я??? Тільки кляті аліменти й паскудного виродка. Добре, що хоч батьки сконали й залишили щось, але ж як цього мало, так ще й на цього маленького покидька витрачати треба. — Тільки спробуй мені щось сказати своєму вихователю, зрозумів!!??
Я боявся сказати щось зайве, тому просто ледь чутно промовив:
— Так.
Ще деякий час вона гнівалася на долю, на саму себе, на ту ситуацію, в якій вона опинилася, на мене, на весь світ… Я ж боявся поворухнутись, щоб ненароком цей мимовільний рух не нагадав їй про моє існування.
В якийсь момент вона заспокоїлася й різко підхопившись пішла з дому, зачинивши двері на всі замки. Я ж зміг нарешті видихнути й заповзти під ліжко ближче до стіни. Це було моє улюблене місце в усій квартирі. Я скрутився калачиком, але цього разу не від болю, а від сильного буркотіння в шлунку. Дуже хотілося їсти, але страх бути спійманим мамою  жахав набагато більше, ніж можливість залишитися голодним. Вирішивши не ризикувати, я через деякий час, лежачи під ліжком, поринув у вирій думок і спогадів… Це вже був п'ятий дитсадок, який я змінив за весь час. Мені вже було шість років, але всі казали, що мій інтелект набагато вище, ніж у однолітків. Кожного разу, коли мама забирала мене з дитсадка й переводила у інший, це траплялося через численні скарги на мої синці, які я нібито випадково отримав під час невдалої гойдалки, підслизнувся, чи щось на мене впало тощо. А вона якимось дивним чином завжди вміла викрутитися з ситуації. Вихователі не раз просили розповісти їм про все, що відбувається вдома. Але я так сильно боявся матері, що навіть коли намагався щось сказати, ком у горлі застрягав, викликаючи якесь дивне відчуття задиху, неможливості: ні промовити, ні навіть поворохнутись. Я ніби просто завмирав, проте не надовго. Я швидко усвідомлював, як це виглядає зі сторони, і приходив до себе, кажучи, що все не настільки погано… Просто вона багато працює, я незграба, і ще й тато її покинув… Тому, можливо, зараз просто не найкращий період у її житті. Це дозволяло на деякий час заспокоїти їх, проте ненадовго… 
Не знаю, наскільки добре мені вдавалося їх переконати, але питань потім ставили менше. Зазвичай через деякий час мене тільки перепитували, чи точно все в порядку, на що я ствердно відповідав: так.
Я постійно спостерігав за тим, як усі гуляють та веселяться… Мені також часто казали, щоб я приєднувався до інших дітей… Але з якоїсь причини я не відчував з ними нічого спільного… Я просто казав, що мені подобається бути наодинці, мені так комфортніше… Тому я займався малюванням, складав пазли чи вирішував головоломки. Я не раз чув від вихователів, що, можливо, я якийсь обдарований і в мене трохи інше світосприйняття. Тож мене вже не так сильно відволікали цими фразами: «йди пограйся з дітьми, а не сидиш тут один», «просто будь собою». Але що таке - «бути собою»? Я знаю тільки те життя, яке в мене є. І, якщо чесно, воно сильно відрізняється від того, про яке тут усі говорять.
Я не хотів казати, що в основному причина, з якої я цим займався, не була пов’язана з нібито сильним захопленням. Насправді майже всі сили були спрямовані на те, щоб не подавати виду, як мені боляче. Мене завжди ціксвило: 'Чому, незважаючи на те, що найбільше я боявся повернення додому, подумки я тільки й робив, що згадував усі ті ситуації, які я там переживав."Ех..."
Мені згадався сьогоднішній день. Я пригадав те морозиво. Воно пахло так приємно… Непомітно для себе поринув у сон.