Неприємний присмак гіркоти

   ‘Завтра побачимося ще, сподіваюся…’ — промовив я про себе.
    Я сидів на східцях і вже деякий час продовжував дивитися уперед. Мій примружений погляд, був прикутий до сонця, що повільно спускалося за обрій. По обличчю стікали маленькі крапельки поту, але я не помічав цього, зосереджений на виру думок в голові.
Незабаром я почув кроки біля себе й миттєво обернувся глянувши вгору. М’язи, які ще секунду назад стали напружені мож камінь, раптом злегка обм’якли. Переді мною стояла моя вихователька — Олена Григорівна.  Вона усміхнулася присівши поряд.
    — Ей, Андрію. Як тобі цей мальовничий захід сонця? Таке чисте небо... а який краєвид!  Щось схоже ти малював минулого тижня? У тебе ж помаранчевий улюблений, так?
    — Ах... так, так, помаранчевий і зелений… — видавив я із себе хоч якийсь натяк на те, що мені не все одно. — Олено Григорівно, а ви чому не йдете додому? Всіх вже забрали, вам також пора. Я тут дочекаюся мами, не хвилюйтеся. Ви ж знаєте, вона буває запізнюється... 
    Вихователька дещо замислилася, проте лише на мить.
    — Ех, так і скажи, набридла тобі за день, ще й зараз докучаю…
    — Та ні, я не це мав на увазі! Навпаки…
    — Та я жартую, — з усмішкою  вона покуйовдила мені волосся. — Хіба вдвох не цікавіше тусити? О, диви, а от і посмішка… 
    Деякий час ми сиділи так, дивлячись на те, як день повільно догорає на обрії. Олена Григорівна із захопленням розповідала мені про різні цікаві та курйозні події з її життя. Це відволікло мене, дозволивши плечам розслабитися ще більше.
    — Ну що ж, спробуємо набрати твою маму.
    — Ні, — моя рука момовільно накрила долонею її смартфон, — не треба, це зайве. Вона не полюбляє, коли її турбують!
    — Хм… гаразд. —  вона поклала смартфон назад до кишені. — Не буду питати, чому ти проти цього, але ти бос. Пішли я тебе хоч, морозивом пригощу і почекаємо твою маму під щось холодненьке, а то хоч і вечір, але все одно так спекотно.
   — Але, якщо ми відійдемо, можливо, вона вже до того моменту підійде і...
   — І тоді, вона почекає трохи на тебе так само, як і ти на неї, гаразд? Давай, ми хутко. Візьмемо морозиво й одразу назад.
Я вагався… Магазинчик із морозивом знаходився недалеко, проте чи встигнемо ми? ‘Ех, може й справді…’
    — Гаразд, тільки поскоріше, не хочу, щоб мама чекала довго.
    — Який ти у нас вихований джентельмен, — посміхнулася вона.
    Я піднявся зі сходинок обтрусивши пісок і ми пішли за морозивом. 
***
    — А яке морозиво ти любиш? — спитала вона, коли ми підійшли до прилавку.
    — Не знаю, ще не куштував.
     Олена Григорівна здійняла одну брову, глянувши на мене.
    — Ахах. Пожартував так, що аж на секунду повірила. Давай я спробую вгадати. Хммм… Нам, будь ласка, дві порції фісташкового, — промовила вона продавцеві.
    — З вас 100 грн.
    — Ось тримайте. — А це тобі.
    — Щиро дякую, Олено Григорівно. Я цього ніколи не забуду…
    —  Ну ти даєш, таке відчуття, ніби я тобі подарувала приставку. Це ж просто морозиво. Пригощайся. Ну як, зацінив колір? 
Морозиво було в ріжку зеленуватого віддітнку, з деякими вкрапленнями ще чогось. Воно піднімалося догори спіралькою. На мої пальці впало кілька прохолодних крапель, що  поблискували під останніми променями сідаючого сонця.
    — Їж, поки не розтануло. Дивись, уже тече. Ще не бачила, щоб хтось так довго роздивлявся. Тільки дивися, не кусай, а то знаю вас.
    — А, Так… Добре.
    Я спробував лизнути, проте нічого не відчув. Морозиво зникло з моїх рук під гучний виляск. Описавши дугу в повітрі, воно впало на землю, гострим вафельним кінцем догори.
    — Андрію! Якого біса ти не біля дитсадка??? Чому я маю шукати тебе? 
    — Вибач мамо…
    — Так, стоп! Андрію! Тобі немає за що вибачатися! Тетяно Юріївно, що ви собі дозволяєте? Ваш син останнім залишився чекати на вас до самого вечора, а ви не змогли почекати навіть п'яти хвилин? — напористо заступилася за мене вихователька.
    — Це моя дитина, не вам вирішувати: що, коли, куди і кому… А морозиво йому не можна, тому що у нього на нього алергія. То що ж тут виходить, ви хотіли викликати у нього анафілактичний шок, так?
    — Ні… ні! В жодному разі! Що ви таке кажете? Він не казав про алергію, і до цього, ви й самі нам нічог…
    — Так, усе! Більше ні слова! Достатньо тут на сьогодні. — А про вас, - вказала пальцем на виховательку, — я повідомлю директору! Можете шукати собі нову роботу. Ясно?! — Андрію, пішли звідси!
    — Так, мамо…
    Вона вхопила мене за руку й стрімко попрямувала в бік дороги. Я тільки й встиг кинути косий погляд у бік виховательки і без звуку, тільки за допомогою губ, прошепотів: "Дякую", залишаючи її стояти в повному непорозумінні. Я встиг помітити, що її морозиво теж почало стікати. Це нагадало мені про ті каплі які…
    Інтенсивний темп нашої ходи не спадав, змушуючи мене швидко переставляти ноги незважаючи на біль. Я сподівався що зможу витримати цей марафон до кінця і не впасти. Боявся… 
    За весь шлях додому мама нічого не сказала, ані слова. Аж до того моменту, поки ми не дійшли до нашого будинку, зайшовши до квартири.
Ледь переступивши поріг, по моїй спині пробігли сироти сигналізуючи про невідворотну небезпеку. Я закрив очі майже автоматично і через мить відчув колючий удар в спину. Гулкий звук. Шок. І ось я лежу біля тумбочки недалеко від вхідних дверей.  Швидко отямившись, я розплющів очі і спробував піднятися, проте не зміг. Ноги, не хотіли слухатися. Порятунок був неподалік. Залишалося лише добігти до другої кімнати та залізти під ліжко, поки мама зачиняла двері. Я зціпив зуби й поповз карачки так швидко, як зміг. Зі сторони вхідний дверей до мене доносилися різкі, металеві клацання замків. Кожен «клац» викликав озноб по всьому тілу, через що я постійно втрачав дорогоцінні пів секунди заклякаючи на мить. Кімната з ліжком. Лишилося кілька метрів… Її рішучі кроки стали прямувати в мій бік, проте я вже заповзав до свого сховку. Невже удача нарешті посміхнулася мені?
     Я і справді, майже повірив в це. Проте реальність — виявилися жорстокішою. Мама вхопила мене за п’ятку і висмикнула  назад. Я знав, що на мене очікує далі...
    — Ах ти ж паскуднику! Мало того, що я витратила цілих п'ять хвилин на твої кляті пошуки, так ти ще й посмів їсти морозиво. Ти не маєш права нічого робити без мого дозволу! Моє слово – закон!!! Ну нічого, зараз я втовкмачу тобі як слід...
    Погрози продовжували литися з її вуст, ритмічно, ніби в такт під удари ніг. Благо, це завжди тривало недовго… вона швидко видихалася. Я майже інтуїтивно відчував куди має прийти удар, підставляючи руку чи ногу в цю мить. Це допомагало зменшити можливі травми і біль. Головне — перетерпіти. 
    Врешті-решт вона впала на крісло поряд почавши ридати.
    — Що ж ти за нещастя таке?! Ні позбутися, ні змиритися…  
    Вона схопила з полиці книжку, жбурнувши її в мене. Я встиг підвести руки й заблокувати удар.
    — Чим ця стерво краще? Чому все отримує лише вона..? А я…
    Мама глянула на мене з під лоба. Її зморщений ніс і викривлені губи викликали неприємні відчуття по всьому тілу.
    — Аліменти за виродка і все… — прошепотіла вона. —  Усе мало бути не так, не так! Тільки спробуй щось сказати своєму вихователю! — її очі відразливо блимнули в мій бік.
    Я боявся сказати щось зайве, тому ледь чутно промовив:
    — Так.
    Це тривало ще декілька хвилин. Вона продовжила гніватися: на долю, на мене, на саму себе, на весь світ… Я ж, боявся поворухнутись, щоб ненароком цей мимовільний рух не нагадав їй зайвий раз про моє існування. Вона кусала губи до крові, нервово похитуючись сидячи на кріслі, постійно щось повторюючи собі під ніс. Декілька пасем були вирвані з її волосся і намотані на пальці, мов спагеті на виделку. Але в мить, зупинишивсь, вона підхопилася й поспіхом покинула домівку, зачинивши двері на всі замки. 
    Нарешті, я зміг видихнути й заповзти під ліжко якомога ближче до стіни. Скрутився калачиком, але цього разу не від болю, а від сильного буркотіння в шлунку. Дуже хотілося їсти, але страх бути спійманим мамою  жахав набагато більше, ніж можливість лишитися голодним. Вирішивши неризикувати, я продовжив лежати на своєму місці занурившись у вирій спогадів і думок, непомітно для себе огорнувшись сном.
***
    Пробудило мене від сну відчуття сильної тривоги. Серцебиття пришвидшилося, відчуття загострилися. Так завжди бувало тоді коли мама поверталася додому. Прислухався. Ні кроків, ні зайвих звуків. То чому ж... 
    І тут, ключ вставився в перший замок, другий. Двері відчинилися. Я почув, як вона попрямувала на кухню, почавши діставати щось з пакетів. 
    Кілька хвилин я був у максимальній напрузі, майже нечутно дихаючи в очікуванні продовження. Відчув знайомий, неприємний запах, що став линути з боку кухні. Пахло тим, що дорослі називали «алкоголем».  Мені стало зрозуміло… зараз, мама стане — іншою. Проте якою саме? Чи буде вона лютувати ще більше, плакати сильніше, веселитися мов це найкращий день в її житті або просто засне? Я не знав, але сподівався на останній варіант. До мене донеслися її кроки в мій бік… Вона неквапливо пройшла в кімнату, ставши ласкаво мене гукати:
    — Андрію, дорогий мій… вилазь, будь ласка. Обіцяю, я тобі нічого не зроблю. Ми просто поїмо і, можливо, спробуємо обговорити, що нам робити далі. Тобі скоро пора йти до школи, у перший клас. Ем... я, вибач, на тебе накричала, пробач. Просто ти маєш зрозуміти: мені теж важко після розриву з твоїм батьком… Все якось не клеїться, і я на тобі постійно зриваюся, розумієш? Ти просто не знаєш, але насправді так у всіх сім'ях. Усі вдають, ніби щасливі, а насправді — нічого хорошого в їхньому житті немає!!! Так що, так буває. Тому вилазь, прошу. Давай поїмо.
    Продовжуючи тихо дихати і намагаючись не ворушитися, я не міг зрозуміти, що мені робити. Я так сильно хотів їсти, але водночас знав: що це могла бути — пастка. Велике двоспальне ліжко, притиснуте до стіни давало мені бодай якесь відчуття безпеки. До мене можна було дістатися, тільки якщо його підняти чи лягти на підлогу і спробувати мене звідти витягти. Але, дякувати не знаю навіть кому, їй просто було ліньки це робити. У гіршому випадку вона просто брала швабру і починала нею совати в мій бік, штовхаючи мене в напрямку стіни: «вперед-назад, вперед-назад»...  Я торкнувся рукою порваної ковдри, підтягнувши її ближче до себе. 
    «Мама погукала ще раз.»
     Її слова зараз… Хоча це був не перший раз, коли вона пробувала говорити лагідно, а потім знову мене лаяла— відчулися інакше. Можливо, це було якесь наївне сподівання, що тепер усе буде якось по-іншому, але я і справді хотів повірити в це. Можливо, то був просто довгий… дуже довгий та безрадісний період.  Вона ж сама сказала: «У всіх так буває». Напруження в тілі злегка ослабло. ‘Ну, гаразд…’ Почавши повільно рухатись до виходу з мого укриття, я постійно поглядував на її ноги. 
    Ледь висунувшись наполовину, відчув як по всій шкірі виступили сироти. На мить зажмурив очі й напружився знову, але все ж, нічого не сталося. Відчуваючи, що мене не продовжили витягати силоміць чи бити, я повністю виліз і обережно підійнявся. Рефлекторно підвів погляд до рівня її рук, що лежали на колінах, боячись як завжди глянути їй в обличчя чи сказати щось зайве. Так тривало десь хвилину.  
    Я понуро дивився ще деякий час, очікуючи наступної команди, проте її так і настало. Тишу розірвали не слова. Вона звелася на ноги й повільною ходою попрямувала до мене, взявши за руку. Ні! Не так, як завжди - «різко та міцно», а доволі ніжно і навіть приємно. 
    Ми пішли на кухню, де я побачив величезну купу всього на столі. Шлунок став журчати ще дужче. Вперше в житті я бачив так багато різноманітної та ще й такої привабливої їжі у нас. Отримавши дозвіл, я присів за стілець очікуючи на подальший розвиток подій, постійно ковтаючи слину. Мама дала мені декілька столових приборів, присівши також, але не навпроти мене, а поряд, буквально справа від мене, сантиметрах десь в 30. Взявши до рук пляшку того *алкоголю*, вона, почала до країв наповнювати собі склянку.  Її рука злегка тремтіла. 
    Вона  почала розпитувати мене про дитсадок, мої вподобання та мрії… Я постійно відчував дикий страх сказати щось не те, обережно формулюючи свої думки. З кожною хвилиною, поки ми вели цей діалог, я став розслаблятись і їсти трохи швидше. Здалось, ніби вперше в житті я відчував якусь подобу спокою поряд з нею. Я навіть трохи почав посміхатись.
    Підвівшись, вона підійшла до холодильника, діставши прозору коробку, крізь яку просвічувався бархатний моноліт світло-коричневого кольору.
    — Це називається медовик, скуштуй, — промовила вона.
    Вона поставила його біля мене, забравши прозору перепону. Я знову проковтнув слину і, не зволікаючи, вирішив відкусити шматочок якомога швидше. Скажу чесно, це було найкраще з того, що я куштував у своєму житті. Настільки смачне, що словами не описати. Лише опісля я усвідомив, що мої дії могли видатися занадто різкими. Холодний піт виступив на моєму чолі. Я закляк на декілька секунд… Проте, знову, нічого не сталося, ні осуду, ні лупцювань. Я розслабився.
    Мені дещо пригадалося: у дитсадку також давали печиво і якісь цукерки, але мама не дозволяла їх їсти. Казала, що у мене страшна алергія на них. Цікаво, чому наразі вона сама мене пригощала.
    — Ну що, сподобалось?
    — Так... Дуже... дуже сподобалося. Дякую тобі величезне, мамо.
    Вона всміхнулася і прибрала брудний посуд, після чого знову присіла й налила ще того «алкоголю» у свій келих. Сказала, що першого вересня буде особливий день: усі зберуться з батьками і святкуватимуть перший день навчання.
    Мені стало цікаво, чи прийшов би і мій батько в цей день… Я навіть і не знав, як виглядає його обличчя. У нас не було фотографій, а мама заборонила навіть пригадувати його. Казала, що він погана людина і що я ніколи не зустрінусь з ним, але навіть так, мені все ж хотілося цього. Дізнатися: який він, чи думає про нас, як його життя, чи також полюбляє головоломки і малювання як і я... Зібравшись із думками, я все ж вирішив запитати:
    — Мамо?
    —  Так?
    — А чи зможе тато прийти на цей…
    Мама не дала мені договорити, різко вдаривши склянкою об стіл. Уламки розлетілися навсібіч. Через мить я побачив, як з її руки потекла кров, але, попри це, вона підірвалася і схопивши мене кинула через коридор у стіну. Не встиг я оговтатися від шоку, як вона підбігла й заходилася мене бити куди тільки могла…
     — Як ти посмів згадати цього негідника, ти, виродку! Я тільки спробувала його забути. Я навіть пішла на те, щоб спробувати відчути себе матір’ю до такого, як ти… Спробувати поводитися, як усі, але мені було бридко кожну секунду перебувати з тобою за одним столом!!! Господи, та якби я не купила три пляшки вина, я б просто з глузду з’їхала від перебування з тобою. І як люди тільки витримують таке?!
    В мене лилися сльози. Фізичний біль був неприємним, дошкульним. Але ці слова ранили набагато сильніше за будь-які фізичні знущання, кожного разу, як уперше. Я вже мав би звикнути до таких ситуацій , але кожного разу наївно сподівався, що можливо, це все ж таки скінчиться.  В цей раз, я хоча б зміг скуштувати медовик...
    Стомившись від прокльонів та побиття, вона розвернулася і пішла в бік кухні. Взявши ще одну пляшку, вона розбила нижню її частину об край столу і жадібно випила те, що не встигло розлитися на підлогу. Я і  досі продовжував лежати у ступорі, дивлячись на неї. Знав, що треба знову бігти до ліжка, але чомусь ніяк не міг поворухнутися. Я побачив, як вона повільно перевела погляд на мене, продовжуючи тримати у своїх руках уже порожню напіврозбиту пляшку. Страх скував мене ще більше… Моторошна і дика посмішка з’явилась на її обличчі. Вона рушила до мене.
    Крок... 
    Я заплющив очі, не знаючи, чого очікувати далі.
    Крок..  
    Все тіло було напруженим до межі. Я відчув нервові посмикування на обличчі і руках.
    Крок.
    Шум в голові став настільки гучним, що я не чув більше нічого навкого. Він заполонив мою голову повністю. Можливо це і є кінець? ‘Ах?!’ Легкий дотик тепла торкнувся мене. Він не зупинявся, а ставав більш відчутним. ‘Що це?’
    Повільно розплющивши очі, серед миготіння хаотичних яскравих вогників,  я побачив, біля себе — маму. Вона лежала прямо біля моїх ніг. З її руки,  дуже маленьким фонтанчиком бризкала кров, яка торкалася мене своїм теплом. Вперше я глянув в її вічі на такий довгий проміжок часу. Я очікував як вони кліпне ними, переведе погляд, зробить бодай щось. Але цього не сталося. Мені стало млосно, мерехтливі вогники стали яскравішими ніж до цього, хотів вдихнути, але не міг. Світ перед очима став поринати в пітьму.
     — 3. 2. 1. Прокидайся!
     — Глибоко вдихніть. Усе добре?
     — Так, так… Усе гаразд.
     — Схоже, ми змогли це зробити... Але я навіть не знаю, що сказати. Не такої правди…
    Я сидів, намагаючись оговтатися і прийти до тями. Велика кількість спогадів боляче вертілася в моїй голові. 
    — Андрію. Те, що ви пригадали... це... Як ви зараз?
    — Анатолію, — промовив нарешті я. — До цього я не знав, не міг пригадати нічого. Скільки разів я думав, що божеволію, що я не такий як усі. Скільки років я намагався здаватися нормальним, не знаючи що робити з тим що всередині. Може, це і погані спогади, але тепер я знаю, тепер я розумію…  Досі, я навіть не уявляв, наскільки завдячую моїм теперішнім батькам. Господи, які ж вони чудові люди.
   Сльози полилися з мене, нестримним потоком. Проте я не відчував горя, не відчував злості чи гніву, образи або каяття, лише — полегшення.
    — Знаєте, Анатолію, на цей момент єдине, що я дуже сильно хочу зробити, це прийти додому і обійняти моїх батьків так сильно, як тільки зможу.