5

Люда не забула про дане слово та прийшла як і обіцяла. Перше що вразило жінку так це те скільки ж люду зібралося в квартирі подруги. Були всі, навіть старенька баба Одарка з першого поверху, котра згадувала рецепт найсмачніших вареників ще своєї прабабусі. Наступним здивуванням Людмили Петрівни стало те, що верховодила в цій куховарській сестринстві не господиня оселі, а її донька. Саме Марічка виявилася тим живчиком, що все організовувала і за всім слідкувала. Ну і найбільше ошелешило жінку її син та чоловік. Перший слухняно виконував всі розпорядження дівчини, а от другий лиш один раз крадькома з’явився в коридорі квартири щоб залишити там мішок картоплі та сітку з цибулею.

Про той свій візит Люда ніколи не шкодувала, і наступними вихідними знову навідалася до помешкання колишньої подруги. Почасти тому що вважала своїм обов’язком хоч щось зробити для майбутньої перемоги. А ще відчувала що її чомусь дуже тягне до цієї жіночої компанії. В розмовах про те про се, в невинних кпинах і жартівливих бувальщинах якось непомітно відступали на другий план те жахіття що робилося в країні. І найголовнішим мабуть було бачити щасливе сяєво в очах сина коли він знаходився поряд зі своєю, замурзаною мукою, коханою Марічкою. Мабуть саме тоді жінка почала миритися з неминучим.

Новий рік сім’я Людмили Петрівни зустрічала без сина. Не тому, що Іван знову демонстрував батькам свій норовливий характер. Зовсім ні. Просто його лікарня напередодні відправила медичну бригаду в прифронтовий шпиталь. До неї добровольцем записався і хлопець. З тої миті прощання на залізничному вокзалі жінка втратила останні крихти спокою та врівноваженості. Тепер кожний несподіваний дзвінок, кожен грюкіт викликав у неї майже неконтрольовані напади паніки. Як і всі матері Люда фанатично переймалася безпекою своєї дитини.

Хоча спершу особливо хвилюватися начебто причин не було. Син дзвонив як тільки у нього випадала вільна хвилина, та втомленим голосом розповідав як там у нього. А от напередодні святвечора зв'язок перервався. Іванко не телефонував вже більше двох діб, а на всі спроби додзвонитися до нього голос у слухавці  механічно бубонів: «Ваш абонент знаходиться поза межею досяжності, перетелефонуйте до нього пізніше, або надішліть СМС-ку». Людмила Петрівна буквально божеволіла від цієї невідомості, руки опускалися і ніщо, окрім лихих припущень, до голови не йшло.

Святий Вечір промайнув в такій гнітючій атмосфері, що про нього краще й не згадувати. На світанку Люда прийшла в найближчий храм щоб під час святкової літургії помолитися та попрохати новонародженого Спасителя про захист її сина. А повертаючись додому рішуче завернула до дверей помешкання Олени Вікторівни. Колишня подруга була неабияк ошелешена таким несподіваним візитом Людмили Петрівни, однак висловити своє здивування не встигла.

– Христос народився! – чемно привіталася на порозі квартири Люда і не чуючи відповіді рішуче продовжила. – Прости мені подруго і допоможи. Визнаю, що в минулому наробили багато дурниць і даремно образила тебе й твою доньку, та зараз благаю про підтримку. Пробач за все скоєне неподобство і скажи тобі, або Марічці, хоч щось відомо про мого Іванка?

– Та перестань, – в голосі розчуленої почутим Олени здавалося забриніла сльоза. – Я вже давно перестала гніватися на тебе. Просто не вистачало рішучості підійти та все прояснити між нами. Ні, я нічого не знаю про твого сина, а донька ще не повернулася з церкви. Давай за святковий стіл, посидимо та почекаємо її. Можливо, як прийде, то щось новеньке та розкаже.

Люда прийняла цю пропозицію. За кілька хвилин до них приєднався і чоловік жінки. Незабаром у вітальні запанувала та атмосфера дружної компанії, яка була постійним супутником у їхніх колишніх відносинах. І в душевній розмові з давньою приятелькою Людмила Петрівна навіть й не помітила коли її серце відпустили лещата страху та тривоги. І десь в глибині душі зажеврів вогник впевненості, що все буде добре і біди війни обминуть сина.

А потім в квартиру вихором увірвалася Марічка. Розчервоніла від січневого морозу вона ще з порога радісно вигукнула:

– Мамо, він щойно подзвонив до мене.

– Що там з Іванком? – схвильована Люда зірвалася на ноги. – З ним все гаразд? Тільки не обманюй і кажи правду.

– Та все нормально, – відповіла Марічка вражена такій несподіваній гості за святковим столом. – Просто у них там були проблеми зі зв’язком, та й вільного часу практично не було. Казав що з операційної практично не вилазив. А як тільки звилася нагода, то відразу ж подзвонив. Казав, що незабаром дасть чутися і вам, тітко Люда.

І наче на підтвердження цих слів дівчини телефон у жінки радісно тенькнув. Прийшло якесь повідомлення в меседжеві. Вихопивши мобільник з кишені Люда нетерпляче пройшлася пальцем по сенсорному екрані відкриваючи звісточку від дитини. Іван був небагатослівним. Кілька фраз про те що у нього все гаразд, що він дуже зайнятий і нехай вони вдома не надто хвилюються за нього. А щоб не сумнівалися вислав свою світлину. Знімок втомленого хлопця, з почервонілими від недосипання очима і в забрудненому кров’ю лікарському халаті.

Це Різдво стало для обидвох подруг особливим. Нарешті, за стільки років безглуздої ворожнечі, вони помирилися і змогли відверто та довірливо порозмовляти на важливі теми, як це частенько робили в минулому. І в цій бесіді обидві черпали якусь незбагненну енергію та впевненість в тому, що вони подолають найгірші випробування які для них приготувало життя. Вже надвечір, прощаючись, Люда раптом усвідомила, що тепер вона нізащо не втратить таку дорогу і неповторну приятельку як Олена. А ще.. Коли Іванко повернеться додому то вона з радістю благословить сина з його коханою Марічкою.