4

Вже згодом Людмила Петрівна вивідала від спільних знайомих, що син насправді взявся самотужки влаштовувати своє життя. Спершу він перебивався в своїх друзів, та невдовзі винайняв невеличку квартирку на околиці міста. Звідки на це брав гроші вона й гадки не мала. Скромна зарплата інтерна міської лікарні здавалося не дозволяла особливо розкошувати. Жінка здогадувалася, що хлопець напевне знайшов якийсь підробіток на стороні. А ще у неї з’явилася підозра, що Іванові можливо якось фінансово допомагає колишня подруга Олена з донькою якої той надалі продовжував зустрічатися. Та ні підтвердити, ні спростувати ці свої припущення вона не могла.

В таких сімейних тарапатах минуло майже півтора роки. Людмила Петрівна давно вже помирилася з сином, однак той все ще категорично відмовлявся повертатися додому. Мовляв він вже звик до самостійного життя і не хоче більше обтяжувати її з татком. Вона прекрасно розуміла що це лише невміла відмовка. Насправді головна причина була в тому, що жінка ніяк не змогла прийняти вибір хлопця. Від однієї думки про Марічку, як потенційну невістку, її починало буквально тіпати. Люда навіть чути того імені спокійно не могла. Іван добре знав про це, а тому вперто уникав будь-яких розмов про те щоб знову оселитися в батьківські квартирі.

Найкращим виходом у всій цій ситуації було б просто забути про старі образи та відновити доброзичливі стосунки з Оленою. Та гонориста Люда не могла зробити першого кроку для примирення. Жінка вважала, що ні в чому не винувата, бо її цілком справедливі зауваження чомусь викликали таку неадекватну реакцію у подруги, і якщо розібратися по суті то це у неї мають зрештою попрохати вибачення. А ось тоді вона ще подумає, чи варто надалі спілкуватися з тою невдячною психопаткою, яка колись була для нею найближчою і найдовірливішою людиною і яка все зруйнувала своєю безглуздою зарозумілістю.

Хто зна як довго б ще все це продовжувалося і чим врешті-решт закінчилося. Однак сувора реальність внесла в існування обидвох жінок та їхніх дітей свої суттєві корективи. Батьківщину накрило лихоліття війни і всім якось враз стало не до буденних чвар та дріб’язкових образ. У кожного з’явилися інші, більш серйозніші та значущіші клопоти, проблеми та негаразди. Спільна біда об’єднала містян, і тепер навіть абсолютно незнайомі люди старалися при потребі допомогти одне одному хто чим тільки міг.

Людмила Петрівна була сильною жінкою, котра самовпевнено вважала, що власними силами здатна справитися з більшістю життєвих випробувань. Однак прийшла така мить, коли навіть цій «залізній леді» все ж знадобилася підтримка інших. І отримала вона її від свого непримиренного ворога, від подруги юності – Олени Вікторівни. При цьому обставини склалися так, що Люда, забувши про недоречну гордість та відкинувши надмірну пиху, сама звернулася за допомогою.

А розпочалося все з похмурого листопадового вечора. Людмила Петрівна тільки-но прийшла з роботи додому як оголосили повітряну тривогу. Майже одночасно в будинку зникнула електрика. Навчена життєвим досвідом жінка не стала ігнорувати попередження про небезпеку. Лишень тиждень тому ворожа ракета влучила в трансформаторну станцію за якихось кілька сотень метрів від офісу страхової компанії де вона працювала. Саме приміщення відбулося тільки одними розбитими вікнами, а от всі перелякані службовці на все життя закарбували в своїй свідомості, що легковажити з небезпекою не варто.

Похапцем прихопивши наготовлений рюкзак з найнеобхіднішим жінка вискочила з квартири. Знала що неподалік її дому в підземному гаражі влаштували бомбосховище. Та для того щоб туди потрапити треба було спуститися з її дев’ятого поверху, а потім перебігти вулицю і вже аж тоді опинитися в надійному місці. Маршрут начебто добре знайомий та спробуй пройти його майже навпомацки коли ще серце розривається від адреналіну.

Підсвічуючи собі ліхтариком мобільного телефона Люда успішно подолала майже всю дорогу. Проте на вході в імпровізоване сховище все ж не помітила перешкоду та спіткнулася. Від неминучого падіння її врятувала чиясь рука. А потім пролунала фраза котра неабияк збентежила жінку.

– Шановна, будьте обережнішою.

Голос був до болі знайомий і Людмилі Петрівні вистачило крихітної миттєвості щоб розпізнати його. Підтримала її Олена Вікторівна. Колишня подруга теж знітилася зрозумівши кому щойно допомогла. Не чекаючи подяки вона першою пірнула в темноту підвалу, за нею поспішила Люда. В підземному приміщенні вільних місць знайшлося небагато тож двом жінкам довелося вмоститися поряд, на одній лавці.

– Дякую за допомогу, – промовила Люда дещо вгамувавши своє хвилювання.

– Та будь ласка, – відповіла Олена і несподівано поцікавилася. – Як ти?

– Та потихеньку. Аби не гірше.

Повітряна тривога тривала понад дві години і цього часу вистачило щоб жінки трохи погомоніли між собою. Говорили в основному на нейтральні теми. Як тепер жиється і чого сподіватися в найближчому майбутньому. Лаяли ненависного ворога і міркували коли ж закінчиться ця клята війна. Згадували тих спільних знайомих хто пішов на фронт, а хто чкурнув за кордон. Нікого не хвалили і тим паче не осуджували. Просто міркували про сьогоденну реальність як дві дорослі, адекватні людини.

Додому йшли разом. Вже піднімаючись по сходах Олена раптом запропонувала:

– Жінки нашого під’їзду в суботу збираються у мене. Будемо ліпити вареники для хлопців на фронті. Якщо хочеш приєднуйся.

Людмила Петрівна, яка ніколи не славилася особливим завзяттям до куховарства та й своїх домашніх вряди-годі балувала такою стравою як вареники, несподівано погодилася: