Неприйнятна пропозиція для мами двійнят

Тепла чашка чаю в руках, цікава книга під ліктем і тиша — саме так я планувала провести ніч Гелловіну.

Відтоді як мої сини вступили до коледжу, майже всі вечори виглядають однаково. І мені це навіть подобається.

Тиша. Спокій. Жодного «мамо, де мої кросівки?» або «мамо, я голодний».

На щастя, Олег і Максим вступили на бюджет, тож оплачую я лише гуртожиток і дрібні витрати. Але цього місяця вони мене приголомшили — заявили, що вже дорослі й більше не потребують маминої фінансової підтримки. Знайшли підробіток і скоро отримають першу зарплату.

Я намагалася не думати, що більше їм не потрібна, і трималася за гордість: я виростила справжніх чоловіків.

Але зараз не про це. Бо мій спокійний вечір накрився мідним тазом у той момент, коли на порозі з’явилася Ольга — з величезними баулами і ще більшими планами на вечір.

Якби не знала її характер, зробила б вигляд, що мене немає вдома. Але це ж Ольга — жінка, яку можна порівняти лише з княгинею Ольгою. Якщо її не впустити, вона спалить усе до бісової матері.

А дім у мене орендований, хоча й власний було б шкода, тож я обрала менше зло — відкрила двері.

— Ну чому ти сумуєш вдома наодинці! — вигукнула вона, знімаючи куртку просто на ходу.

Я мовчки стискала чашку й кидала жалібні погляди на книгу, де зупинилася на найцікавішому моменті.

— Сьогодні ж свято! — не вгамовувалась вона.

— Я не дитина, — видихнула я. — Мені добре і без гарбузів та маскарадів.

А вечір же так чудово починався…

— Ну то й що, що не дитина? Гелловін — це не дитяче свято! — заперечила вона, розставляючи пакети прямо на стіл.

— Господи, Ольго, ти могла хоч ганчірку підкласти. — Обурилася її господарюванню. — А ще краще, не класти пакети на місце, де люди зазвичай їдять.

— Та не бурчи! Тут костюми! — виголосила вона урочисто.

Я здригнулася.

— Костюми? Для кого?

— Для нас, звісно. Твоїх хлопців вдома немає, так? Тож, ми сьогодні святкуємо у двох.

— Ми? — я примружилась. — Ольго, мені тридцять три. Застара я для святкувань.

— Тим паче! Саме час трохи пожити для себе, поки не почала бурчати на молодь і котів.

Вона відкрила один з пакетів, і я побачила чорний капелюх із загнутими краями та плащ, розшитий срібними зірками.

— Я не буду це вдягати, — відразу сказала я.

— Будеш, — впевнено відповіла вона. — Бо сьогодні нас запросили на вечірку. Старовинний маєток на узліссі. Кажуть, там буде просто бомба!

— Маєток на узліссі? — перепитала я. — Звучить як початок фільму жахів.

Ольга закотила очі.

— Наталю, ну годі тобі. Ти останнім часом як бабка якась — робота, чай, книжка, котик на підвіконні… А в твоєму віці якраз час ниряти у нові романи, народжувати дітей. Я якраз нещодавно статтю прочитала, що найкращий час народжувати дітей — якраз після тридцяти!

— У мене немає котика. І народжувати я більше не збираюсь. Тож якщо тобі треба — ти і народжуй.

— Але ж проти романів та веселощів ти нічого не маєш проти!

Я важко зітхнула.

— Я не хочу нікуди йти. Мені комфортно вдома.

— Комфортно? Це не комфорт, це самоізоляція! — урочисто заявила вона. — Ти ж не збираєшся провести решту життя в халаті?

— По-перше, це не халат, а домашній кардиган, — уточнила я, втягуючи руки в рукави. — По-друге, я не збираюся шастати нічними вечірками, де підлітки фарбуються під вампірів.

— По-перше, це не підлітки, а нормальні люди. Там буде вдосталь наших однолітків. По-друге, вечірка не в барі, а в старовинному маєтку. Я вже казала. Атмосфера, антураж, костюми! — її очі просто світилися.

— Атмосфера застуди, ось що там буде, — буркнула я.

Ольга не здалася.

— Наталю, ти маєш виглядати приголомшливо. Тридцять три — це не старість, це розквіт!

— Ага, як осінній листок перед морозом.

— Ти просто боїшся, — усміхнулася вона хитро. — Бо знаєш, що там можеш сподобатися комусь.

Я пирхнула.

— Я? Сподобатися? У цьому? — я ткнула пальцем у чорну сукню з рюшами, що вона витягла з пакета. — Це навіть не костюм, а театральна трагедія.

— Це елегантна відьма!

— Це мішок із блискітками.

— Ну тоді хоч капелюха вдягни. Для образу.

Я подивилась на неї, на капелюх, на свою книгу, що чекала мене на столі… і зрозуміла, що боротися безглуздо. Зло перемогло у цій битві.

— Гаразд, — видихнула я. — Але це плаття не вдягну.

— Домовились! — зраділа Ольга.

Через пів години я стояла перед дзеркалом: сувора чорна сукня, зручна, стримана — і той клятий капелюх, який усе ж надавав образу якогось… чаклунського шарму.

— Ідеально! — вигукнула Ольга, роблячи селфі.

— Мені здається, я виглядатиму, як директорка школи на вечірці у своїх учнів.

— То ж чудово! Хоч хтось там буде тверезим. І взагалі, магічні академії серед молоді популярні. Як ректорки, так і викладачки.

— Ректори та викладачі, тобто чоловіки.

— А от і ні! Зараз нова хвиля трендів, де молоді ректорки та спокусливі викладачки. Жінки після тридцяти якраз зараз у моді. Як то називається… Не можу згадати!

— Мілфи, — відповіла, закочуючи очі.

Мої сини теж періодично влаштовують мені схожі діалоги. Мовляв, вони не проти, якщо я знайду чоловіка та народжу їм братика чи сестричку.

На моє зауваження, що в моєму віці вже якось запізно, вони з серйозними обличчями розповіли про новий тренд серед молодих чоловіків — «спокусливі мілфи».

Я тоді ледве не вдавилась чаєм.

Та куди мені? Краще вже зачекати кілька років і стати бабусею.

Бабуся — то ж ідеальний статус: захотіла — прийшла, погралася, поцілувала — й пішла. Добра, спокійна, з досвідом. Не те що колишня «мегера-мати», яка змушувала їсти кашу й мити за собою тарілки.

Та й не дай Боже, народи знову двійню… таких самих шибеників, як ті двоє. Одного разу вистачило на все життя.