Небажана

2835 рік. Кінець січня. База ПВК "Архітектори".

Поліна вийшла зі своєї кімнати. Вона вже майже тиждень була у складі "Хвилі", але за цей час — їй так і не вдалося знайти друзів. Кілька разів вона розмовляла з Май та з Міфуй — двома подругами, що були наче з'явилися з дешевого анекдоту. Вони усюди ходили разом і усе робили у парі. Поліна ще не з'являлася перед ними без маски, але й без цього було видно, що вони відносилися до неї з підозрою. Втім, за тридцять років — вона звикла до цього. Так, люди судять інших за зовнішністю. Молода й красива дівчина із вродливим обличчям — вона завжди буде у центрі уваги, навіть якщо вона нічого більше з себе не являє. В той же час, Поліну у чергу уваги взагалі ніхто ніколи не ставив. 

Майрс, після того, як побачив її справжнє обличчя, уникав її. Не можна було його звинувачувати за це, чоловік не був зобов'язаний терпіти її, якщо не бажав. Втім, Поліна все ж відчувала, що була йому неприємною. Проте ця думка викликала тільки сумну посмішку. За своє життя, дівчина вже достатньо натерпілася різних знущань, поглядів сповнених огидою, прямих образ та усього іншого. Тож звичайне не бажання розмовляти - гарний результат. Маска була одночасно її щитом і притулком. Поки вона була у масці — ніхто її особливо не торкався, в свою чергу вона, ховаючи сльози під пластмасовим обличчям, не показувала іншим того, що їхні слова її чіпляють та ображають. Дівчина намагалася не реагувати на це, але як можна, знаходячись у суспільстві, не ображатися від того, що суспільство тебе не сприймає за людину? 

"Інвалідка" — це слово було наче постріл у живіт. Неприємне, болісне, образливе аж до нудоти! А найгірше — це запам'ятовувалось на довгий час. Зараз, коли середній вік життя людини збільшився і перетнув межу у сто років — її життя більше нагадувало суцільне катування. Втім, надії на те, що вона знайде собі "своїх" людей ніколи не полишали Поліну. 

Б'янка — капітан "Хвилі" — стала першою людиною, яка повністю прийняла її на новому місці. Так, жінка, коли вона вперше побачила її обличчя, також злякалася як і Майрс. Проте було видно мудрість років життя, а також її величезне серце. Тоді, коли Поліна тільки збиралася знов вдягнути свій "обладунок", жінка вхопила її руку і не дозволила цього зробити. Усю співбесіду у відділення вони просиділи так, що Поліна навіть і забула, що взагалі взяла з собою свій протез обличчя. Б'янка тільки те й робила, що дивилась у блакитні очі дівчини, що, наче закохана кішка, була здивована таким добрим ставленням до себе. 

*Сім'я*

База ПВК нагадувала маєток її батька. Така ж величезна і так само багато різних людей. Батько був одним зі співзасновників багатомільярдної корпорації, тож Поліна завжди мала "хліб із маслом" на тарілці, а також людину, що цю тарілку принесе, забере та помиє. Так, дійсно, гроші можуть багато чого купити! Лояльність — не виключення. Але от те, що вже гроші не здатні придбати — так це любов. Жодна покоївка чи найманий у маєток робітник не міг довго дивитися Поліні у очі. 

Зрештою, що можна було чекати від людей оточуючих, коли навіть рідні дивляться на дівчину, як на ляльку, якій верстат не намалював обличчя! Якби не гучний розголос, що у родині відомого мільярдера буде донька — Поліну цілком би могли залишити у дитячому домі, як шлак, непотріб! Дивно, але об'єктиви камер ЗМІ врятували її від ще гіршого життя. 

Молодша сестра, яку батьки "зробили" майже одразу після того, як "перший млинець вийшов комом", часто нагадувала їй цей вислів. Малою, Поліна сильно переймалася та ображалася на сестру за такі слова, але, з часом, вона звикла і до цього. Зрештою, вона і сама розуміла свій стан у сім'ї. 

Тож, коли Поліна прийшла до свого батька у віці двадцяти років, щоб попросити його дати їй гроші на побудову кар'єри спортсменки АСа — чоловік був радий "запхнути" доньку у дальній ящик за круглу суму. А коли вона, потім, прийшла, щоб повідомити про те, що її прийняли у ряди ПВК — радощам батьків не було меж. Цим шляхом, вони не тільки позбувались небажаної дитини, а ще й отримували навіть певні переваги, бо сім'ї бійців мали деякі пільги, особливо у бізнесі! 

*Друзі*

Друзів Поліна не мала. Кілька разів, вона була близька до того, щоб знайти собі подруг. У школу дівчина не ходила! Її розвитком — займались наймані вчителі. Батько дуже не хотів, щоб його неприваблива донька ганьбила його по світу. Вищу освіту у галузі економіки, дівчина також отримала заочно. А от коли вступила до Великого Спорту — ось там і почалися перші її знайомства. 

Спершу, їй було доволі важко взагалі почати з кимось розмову — відсутність соціальних навичок тільки погіршувала її зовнішній вигляд. Втім, коли інші дівчата, потім, почали брати її з собою на прогулянки — Поліні здалося, що вона, нарешті, знайшла "своїх" людей. Людей, що бачать не сповзлі очі, а її посмішку. Людей, що дивляться не на її обличчя, а на її серце. Людей, що цінували б її навіть у тому вигляді, в якому вона була! 

Проте... Рожеві окуляри завжди билися й будуть битися склом всередину. Прив'язавшись до людей раніше, ніж вона встигла їх "перевірити", Поліна була у розпачі, коли випадково підслухала розмови своїх, так званих, подруг. 

"Хах, та ця Поліна — справжній клондайк! Відколи вона з'явилася у нашій компанії, я на косметику витрачаю ледь не втричі менше!", — говорила одна з "подруг". 

"Ага! Дійсно! Поруч із нею, можна взагалі хоч у багнюці з ніг по вуха стояти — все одно привабливіша будеш!", — погоджувалася з нею друга.