Розділ 32

Мої щоки спалахують вогнем. Він не дає можливості мені щось відповісти. В одну мить його губи накривають мої. Спочатку лагідно, майже обережно, але вже за мить поцілунок стає владним. Він смакує мене так, ніби має на це повне право, і я, на свій подив, не хочу це право оскаржувати. Мої пальці впиваються в його міцні плечі, я відчуваю під тонкою тканиною сорочки перекати його м'язів. Вперше я розумію, що цей чоловік не просто мені подобається. Він мене заворожує. Його сила, його запах, його дика потреба мене захищати, все це сплітається в один тугий вузол у мене в животі. Захар відривається від моїх губ, важко дихаючи. Його чоло впирається в моє.

 — Ти тепер нікуди не підеш без мого відома. Ти зрозуміла?

— Це наказ чи прохання? — я дивлюся у його палаючі очі.

— Це факт.

Він збирається сказати щось ще, але раптом його погляд зміщується на двері. Весь романтичний серпанок розчиняється за частку секунди. Захар випрямляється, його обличчя стає кам'яним, а обійми холодними. До вітальні заходить жінка, а позаду неї плентається охоронець. Він бачить нас двох та застигає на порозі. Захар миттю забирає від мене руки, наче соромиться нашої близькості. Охоронець винувато опускає голову:

— Вибачте, до вас прийшли.

— Добре, можеш бути вільним, — Грозовський помітно хвилюється.

Охоронець зникає за дверима, а мій погляд зупиняється на незнайомці. Вона втілення крижаної елегантності. На вигляд їй трохи за тридцять. Висока, з гарною фігурою, яку підкреслює ідеально підігнаний костюм кольору темного смарагду. Її густе каштанове волосся підстрижене у коротке каре, і відкриває обличчя з високими вилицями. Тонкі губи, підкреслені темною помадою, вигнуті в ледь помітній, зневажливій посмішці. Її зверхній погляд ковзає по мені, наче по купі непотрібного мотлоху. 

— Захаре, я чула ти заручився і забув запросити мене на святкування.

— Так, — чоловік підводиться. — Зважаючи на обставини, дивно було б бачити тебе там.

— То мені привітати вас обох з одруженням? — в її голосі відчується нервовий смішок, від якого в мене по спині пробігає холодок. Вона розглядає мене так, ніби я  випадкова пляма на його дорогому дивані.

Відчуваю, як обличчя пашить від сорому. Ще хвилину тому я танула в його обіймах, а тепер стою перед цією впевненою жінкою, намагаючись приховати тремтіння рук. Захар випрямляється, його обличчя миттєво стає непроникною маскою, жодного натяку на ту ніжність, що була між нами.

— Ми ще приймаємо привітання. Познайомся, це Сніжана, а це, — Захар вказує рукою на жінку, — Стелла, мій діловий партнер.

Незнайомка хмикає, явно чимось незадоволена. Вона запитально вигинає брови:

— Тільки діловий партнер і все?

— Все, що Сніжані варто знати. Пройдемо у кабінет, — Грозовський вказує рукою на вихід і обертається до мене. — Відпочивай. Ми обговоримо деякі питання і я до тебе повернуся.

Безпорадно спостерігаю як вони виходять у коридор. Всередині перчить від злості. Їх явно пов’язує щось більше, ніж ділові стосунки. Від хвилювання кусаю губи, які ще хвилину тому цілував Захар. Я хочу дізнатися правду, а не бути наївною дурепою. Щойно я подумала, що, можливо, Грозовський щось до мене відчуває, але нахабна поява цієї жінки змушує сумніватися. Боязко виходжу з вітальні. Тихо підходжу до кабінету та прикладаю вухо до дверей. Серце гатить по ребрах так, що, здається, його чути на весь дім. До мене доноситься тихий, роздратований голос Захара:

— Навіщо ти прийшла сюди без попередження? Ми могли б зустрітися в якомусь таємному місці.

— А як тебе попередити, якщо ти надто скупо відповідаєш на мої дзвінки, а усі запитання про неї, вперто ігноруєш. Тепер я побачила все на власні очі.

— Невже ревнуєш?

— Ти мій Захаре, мій! — Стелла майже шипить, і від цієї відвертої приналежності мені стає нудотно.

— Не забувай, кому ти насправді належиш, — Захар говорить владно, і я чую кроки під дверима. — Мої стосунки зі Сніжаною ніяк не вплинуть на наші.

— Навіщо вона тобі? Захотілося юного тіла?

— Захотілося офіційно заручитися. Це частина плану.

— Ти не все мені кажеш, любий! — її звертання до Захара боляче б’є по вухах. —  Я дізналася все про твою наречену і ти, мабуть, з’їхав з глузду. Ти привів її у свій дім? Після того, що ти зробив з її батьком? Якщо вона дізнається правду, вона тебе зненавидить.

Я застигаю, забуваючи, як дихати. Що він зробив із моїм батьком? Навіть не так, він що знайомий з моїм батьком? Руки стають крижаними.

— Вона не дізнається, — голос Захара звучить глухо і холодно. — Сніжана  лише засіб досягнення мети. Я отримаю те, що мені потрібно, і вона піде. Не роби з цього драму.

— Отже, вона для тебе нічого не означає?

— Головне, що для мене означаєш ти, — Грозовський вміло ігнорує запитання. — Ти знаєш моє ставлення до тебе, і немає причин ревнувати. 

— Тоді доведи це. Візьми мене прямо на столі, візьми так, як ніколи раніше до цього. Я хочу відчути, що ти досі мій.

По той бік дверей лунає шурхіт одягу та різкий звук зсунутих паперів. Я закриваю рота рукою. Серце пронизує циганською голкою і біль оселяється у грудях. Щоб не закричати, прикушую долоню. Не можу слухати далі й не маю наміру підслуховувати їхні любощі. Сліпо, наче в тумані, повертаюся до вітальні й не знаю де себе подіти і сховатися від цієї правди, яка виявилася бруднішою за будь-яку брехню.