Розділ 29

— Тобі краще не кричати, лялечко, — другий перехоплює мене за талію.

Ігноруючи його слова, я кричу, відчайдушно вириваюся, дряпаю його руки, але він тримає мене мертвою хваткою. Жах паралізує легені. Перед моїм обличчям з’являється хустка, просочена чимось солодким і нудотним, я розумію, що це кінець. Мене викрадають через Захара.

— Швидше, тягніть її в машину! — командує той, що зі шрамом.

Страх пронизує тіло колючими лозами. Уява яскраво вимальовує жахливі картинки, а серце шалено калатає. Мої руки стискають надто сильно, а хустка дуже близько біля обличчя. Тамую подих і не дихаю. У цей момент повітря розрізає виск шин. Чорний позашляховик вилітає на газон, перегороджуючи шлях викрадачам. Двері відчиняються ще до того, як машина зупиняється. З неї вискакує мій водій Віталій та ще одни незнайомець, але я бачила його біля Захара. 

— Відпустіть дівчину! — кричить водій, і я бачу в його руці пістолет.

Починається хаос. Удари, крики, звук розбитого скла. Мене штовхають на землю, я боляче вдаряюся ліктем, але навіть не відчуваю болю, тільки паніку. Викрадачі застрибують у фургон і на шаленій швидкості зникають у глиб вулиці.

— Сніжано, дивіться на мене! Ви поранена? Де болить? — Віталій опиняється поруч. Його зазвичай кам'яне обличчя зараз напружене, а в очах читається професійна тривога.

— Я... я не знаю. Лікоть, — я намагаюся піднятися.

Він підхоплює мене під лікоть, діючи обережно, але владно. Його рука відчувається як сталевий брус, надійна і незламна.

— Обережно. Йдемо в машину. Там ви в безпеці, — він майже заносить мене на заднє сидіння позашляховика.

Як тільки двері зачиняються з глухим звуком, мене накриває відчуттям вакууму. Світ зовні перестає існувати. Віталій швидко сідає за кермо, а його напарник на переднє пасажирське сидіння. Водій блокує замки й одним рухом тисне газ. Машина рушає з місця.

Ледь виїхавши на головну дорогу, Віталій натискає кнопку на кермі. Салон наповнюється гучними гудками, а за секунду лунає голос, від якого в мене всередині все стискається.

— Слухаю, Віталію, — голос Захара спокійний, але в ньому відчувається небезпечна вібрація.

— На об'єкт здійснено напад, — Віталій не відриває погляду від дороги. — Район парку. Троє нападників, сірий фургон без номерів. Намагалися здійснити викрадення.

На тому кінці лінії западає важка, гробова тиша. Я тамую подих, дивлячись на телефонну панель. Мені здається, я відчуваю, як на тому кінці дроту вирує справжній шторм.

— Сніжана? — лише одне слово, кинуте Захаром, але в ньому стільки хвилювання, що в мене перехоплює подих.

— Ціла. Налякана, є забій ліктя. Ми їдемо до маєтку, — Віталій кидає швидкий погляд на мене через дзеркало. — Вони хотіли її викрасти.

Я чую, як щось важке з гуркотом падає на тому боці, ніби Захар зносить щось зі свого столу.

— Вези її додому. Не до неї, а до мене. Охорону на периметр, нікого не впускати. Я скоро буду. Якщо з її голови впаде бодай одна волосина, поки ви в дорозі, то краще не приїжджай.

Зв'язок обривається. Я доторкаюся спиною до шкіряного сидіння, заплющую очі та намагаюся заспокоїтися. Я досі тремчу, а легені наче стискають залізні кайдани. Віталій веде авто впевнено, майстерно оминаючи затори.

— Навіщо ви втекли? — з його вуст лунають докори. — Ви ж розумна дівчина. Невже ці копійки за флаєри вартували вашого життя?

— Мені треба за щось жити, стипендії не вистачає, — я шепочу, відпускаю емоції, і сльози рясними потоками течуть по щоках. — Я не знала, що бути з ним, це означає носити мішень на спині.

— Він може дати найнадійніший захист, але для цього треба навчитися слухати, — нарешті озивається незнайомий охоронець.

Ми в’їжджаємо на територію маєтку. Ворота зачиняються за нами, як засув камери. Я дивлюся на розкішний будинок і розумію, що тепер я  частина гри, правил якої  не знаю. Авто зупиняється і на порозі маєтку бачу Захара. Він стоїть з розстібнутим піджаком, сорочка на грудях розхристана, а у погляді бушує суміш люті, полегшення і чогось власницького. Я мимоволі здригаюся. Захар швидко прямує до авто та відчиняє двері:

— Сніжано! — він падає на коліна, притягуючи мене до своїх грудей. Його руки стискають мене так міцно, що стає важко дихати. — Ти жива! Чому? Навіщо втекла від охорони? 

Ридаючи, ховаю обличчя у його плечі. Весь мій супротив розсипається і я сама тулюся до грудей чоловіка, шукаючи захисту. 

— Захаре, вони хотіли мене забрати. Я дуже злякалася.

— Я поруч. Більше ніхто не підійде до тебе, чуєш? — він цілує мене у маківку, і цей жест такий ніжний, що я трішки затихаю. — Я попереджав, що це не ігри.