Розділ 28

— Це просто знайомий, — намагаюся пройти повз, але її подружки щільно змикають ряди. Не хочеться казати про весілля, яке зрештою не відбудеться.

— Знайомий на позашляховику Грозовського? — підхоплює Наталія, обдаровуючи мене зневажливим поглядом. — Весь інстаграм гуде про суботню вечірку в «Еліті». Кажуть, ти погодилася вийти за нього заміж. Він же значно старший за тебе. Очевидно, ти з ним через гроші.

Це звучить як ляпас. Я ніколи не задумалася скільки років Грозовському. Точно більше тридцяти, але і сорок, мабуть, немає.

— Очевидно, вона дуже старалася в ту ніч, раз він не викинув її з машини на ранок, а ціле авто виділив з водієм, — під регіт натовпу кидає Аліна. — Тільки не розслабляйся, дорогенька. Такі чоловіки, як Грозовський, міняють вграшки частіше, ніж ми рукавички.

Щоки палахкотять вогнем. Я міцніше стискаю сумку. Вони дивляться на мене як на бруд, але в їхніх очах я бачу не тільки зневагу. Там кипить отруйна, чорна заздрість. Попри небажання щось афішувати, не хочеться мовчки ковтати образи. Я гордовито піднімаю голову:

— Ви забуваєте одне. Грозовський зі мною заручився, і ми одружуємося. Якщо ви закінчили обговорювати мій трансфер, я хотіла б піти на пари, — мій голос звучить холодніше, ніж зазвичай. — Або ви можете продовжувати стояти тут і рахувати чужі гроші. Мабуть, це єдине, що у вас добре виходить.

— Яка смілива стала! — шипить Аліна мені у спину. — Подивимося, як ти заспіваєш, коли він знайде собі когось свіжішого за сіру мишу.

— Що таке, Аліно, заздриш? — до мене підходить моя подруга Віка. Ми нерозлучні з нею з першого курсу, проте навіть їй я нічого не говорила про Грозовського. Аліна удавано сміється:

— Кому? Їй? Звісно, ні. Мій тато дружить з Грозовським і словом про Сніжану не обмовився.

— Так дружить, що навіть не запросили на заручини? — кажу це, і сподіваюся, що батька Аліни й справді не було у суботу. Я мало кого запам'ятала з того вечора. Аліна мовчить, а я додаю:

— Здається ти плутаєш звичайне знайомство з дружбою.

Заходжу в аудиторію, і займаю своє місце. Віка сідає поруч і штурхає мене ліктем:

— Сніжано, всі пліткують, що ти наречена Грозовського. Що це за історія?

У мене все стискається у грудях. Грозовський єдина таємниця від неї, але я не можу сказати їй правду. Витягую з сумки конспекти, й цим наче відтерміновую відповідь. Зрештою, важко зітхаю:

— Ми у суботу заручилися.

— Заручилися? — очі Віки округлюються і стають схожими на два великі блюдця. — Ти мені нічого не казала, що ви зустрічаєтеся. Давно ти з ним?

Мене обпалює невидимим вогнем. Не хочеться їй обманювати, тому намагаюся мінімізувати брехню:

— Захар не хотів, щоб хтось дізнався про нас. Проте тепер він вирішив більше не приховувати наші стосунки.

— Ти мене навіть на заручини не запросила, — звучить з докором.

— Знаю, проте там були тільки гості Захара. Я нікого не запросила, проте буду рада бачити тебе на нашому весіллі.

Віка пожвавлюється і діймає допитами про Грозовського. Доводиться їй брехати, аж поки не починається пара.

Після пар я повільно йду коридором, намагаючись не помічати перешіптувань за спиною. Раптом мій телефон оживає і на екрані висвітлюється незнайомий номер.

— Алло? — я невпевнено відповідаю.

— Сніжано? Привіт, це Марк, — лунає бадьорий голос. — Пам’ятаєш, ти минулого місяця ти працювала у нас на промо-акціях? У нас тут форс-мажор, дівчина захворіла, а треба терміново роздати флаєри нового медичного центру біля парку. Дають триста гривень. Виручиш?

Триста гривень звісно не багатство, але краще, ніж нічого. Мені й справді потрібні гроші, адже у кишені лише кілька купюр, які залишилися від стипендії.

— Так, Марку, я буду через двадцять хвилин, — швидко погоджуюсь, поки раціональна частина мозку не встигла нагадати про чорний позашляховик Захара, що чатує біля входу.

Виходжу через чорний хід університету, відчуваючи дивний азарт. Це мій шанс довести самій собі, що я все ще Сніжана, а не власність Грозовського.

Через сорок хвилин я стою біля входу в парк, усміхаюся перехожим і простягаю яскраві папірці. Робота звична, механічна. Люди проходять повз, весняне сонце пригріває, і я вже майже забула про вчорашній жах у кабінеті Захара.

Біля тротуару пригальмовує старий сірий фургон. З нього виходять троє чоловіків одягнуті у чорні тактичні штани, куртки з капюшонами, насунутими на очі. Один із них, кремезний чоловік зі шрамом на підборідді, прямує прямо до мене.

— Наречена Грозовського працює на вулиці? Це щось новеньке.

Незнайомець зупиняється надто близько до мене та тягнеться до кишені. Я завмираю, флаєри вислизають з рук і розлітаються по асфальту, наче поранені птахи. Я суворо суплю брови, наче це їх налякає:

— Хто ви? Що вам потрібно?

— Твій наречений заборгував нам одну послугу, — каже той, що зі шрамом, і я бачу, як під курткою він намацує щось важке. — Грозовський думав, що сховає такий скарб за тонованим склом? Тепер ти будеш нашою заручницею.