Розділ 25

— Олександр Литвин, — голос Захара звучить низько й небезпечно спокійно, коли він зупиняється поруч. — Здається, я вже казав вашому керівництву, що моїй нареченій не потрібна охорона від слідчого комітету.Олександр не відступає. Навпаки, він розправляє плечі, приймаючи виклик.— Я просто виконую свою роботу, — кидає слідчий, і на його обличчі з’являється зухвала посмішка. — Спілкуюся зі свідками. Чи ви заборонили Сніжані розмовляти з людьми без дозволу?— Моя наречена сама знає, з ким їй варто спілкуватися, а на кого не варто витрачати час, — Захар владно кладе руку мені на талію і притягує до себе. Його пальці впиваються в мій бік, наче таврують. — Сніжано, ми йдемо до машини. Відчуваю, як усередині закипає протест. Дратує цей тон, жест власника, але темний некерований погляд Захара, свідчить що зараз не час для бунту.— До побачення, Олександре, — я говорю тихо, намагаючись зберегти бодай залишки гідності.— До зустрічі, Сніжано, — підкреслено ввічливо відповідає слідчий, ігноруючи вбивчий погляд Грозовського. — Кава все ще в силі.Захар нічого не відповідає. Він майже силоміць веде мене до автомобіля, відчиняє дверцята і чекає, поки я сяду. Щойно опиняюся в салоні, він зачиняє двері з таким гуркотом, що я мимоволі здригаюся. Грозовський обходить авто, сідає за кермо і зриває позашляховик із місця так різко, що шини видають пронизливий виск. Я мовчу, дивлячись у вікно на розмиті вулиці міста. У салоні стає нестерпно тісно від його мовчазної люті. Нарешті він порушує тишу:— Що хотів цей нишпорка?— Як завжди. Питав, чи я нічого нового не пригадала.— І що ти йому сказала? — Захар помітно народжується та стискає кермо.— Нічого, я ж нічого не знаю, — дивуюся його запитанню. — Ти мені так і не розповів звідки у тебе те поранення.— Це заради твоєї безпеки, і щоб якийсь вискочка хитрістю не виманив у тебе інформацію. Я бачив, як він на тебе дивився і в його погляді зовсім не професійна цікавість. Він тобі подобається?— Не знала, що ти такий ревнивий, Грозовський, — навмисно уникаю відповіді, намагаючись сховати тремтіння в голосі за іронією. — Це теж частина контракту? Контроль моїх розмов?— Це частина твоєї безпеки, — він б’є по гальмах на світлофорі так, що мене кидає вперед, але пасок безпеки вчасно зупиняє. Захар повертається до мене, і я бачу, як у його очах вирує справжній шторм. — Литвин не хоче тобі допомогти, Сніжано. Він хоче підібратися до мене через тебе. Він не зупиниться ні перед чим, навіть перед тим, щоб затягнути тебе в ліжко заради інформації.Остання фраза розносить злість у венах. Грозовський говорить так, наче я можу стрибнути у ліжко до першого зустрічного. Розводжу руками:— На відміну від деяких, він був ввічливим і навіть не натякав на ліжко.— Що означала його фраза про каву?Мої щоки горять, як у спійманого злодія. Хоч нічого й не зробила поганого, але чомусь почуваюся винною та опускаю голову:— Він запрошував на каву. Все ще сподівається, що я щось згадаю.Захар вдавано сміється. Різко хапає мене за руку. Тисне так, що здається шкіру пронизують залізні штирі:— Отямся, Сніжано! Слідчі не запрошують свідків на каву. Тобі потрібно зрозуміти одну річ, — його голос стає небезпечно тихим, від чого по спині біжать мурахи. — Ти — моя наречена. Весь світ має вірити в це, і якщо я ще раз побачу, як ти приймаєш подачки від ментів чи інших вискочок, я зроблю так, що ти забудеш шлях до університету.Грозовський відпускає мою руку так само різко, як і схопив. Авто знову зривається з місця. Кусаючи губи, відвертаюся до вікна, щоб не розплакатися. Його погрози не пусті слова й він справді може стерти мене з цього світу. Не витримую та шморгаю носом:— Я не погодилася на зустріч. Ти не маєш права торкатися мене. Жодна домовленість чи гроші не дозволяють підіймати руку на мене. То ось який Грозовський насправді. Чоловік, який б’є дівчат.— Я тебе не бив, — огризається й здається навіть не розуміє, що щойно зробив. — Я не б’ю жінок.— Ти стиснув надто сильно. Таке відчуття, що рука відвалиться.— Не перебільшуй. Я просто схопив твою руку і все. Це не боляче, — Грозовський зовсім не визнає своєї провини.— Боляче, Захаре. Як фізично, так і емоційно, — суплюся й вперше допускаю, що перебування біля нього може загрожувати моєму життю.Ми в'їжджаємо на територію маєтку в повному мовчанні. Грозовський виходить, обходить машину і відчиняє мої дверцята. Він дивиться на мене зверху вниз, і в його очах я бачу дивну суміш роздратування та чогось схожого на розгубленість, яку він миттєво ховає за холодною маскою.— Виходь. Треба поставити підпис у паперах.Він веде мене всередину. Величезний дім здається мені пустим і ворожим. Ми проходимо в його робочий кабінет, Захар сідає у крісло, дістає з шухляди теку і кидає її на стіл переді мною.— Прочитай і підпиши. Це контракт, який ти хотіла.Я повільно беру аркуші. Погляд бігає по рядках, і з кожним новим пунктом мої брови піднімаються все вище, а всередині закипає справжній гнів.