Розділ 24

Неділя минає для мене наче в тумані. Я намагаюся зосередитися на конспектах, але голова тріщить від болю, а думки раз у раз повертаються до холодного блиску діаманта на моєму пальці. Ввечері на екрані телефону спалахує ім’я “Захар Грозовський”, і серце пропускає удар. Сподіваюся, що йому нічого від мене не треба, бо зараз я не у стані прилюдно вдавати щасливу наречену.

— Алло, — намагаюся, щоб голос звучав рівно. 

— Як ти почуваєшся? — його голос низький, турботливий. Я відставляю конспект вбік:

— Нормально. Вчуся. Щось сталося? Чому ти телефонуєш? 

— Цікавлюся станом своєї нареченої. Це входить у мої обов’язки, — я майже бачу його ледь помітну, самовпевнену посмішку. — Завтра після пар за тобою заїде мій водій. Приїдеш до мене, підпишемо контракт.

— Добре, сподіваюся до того час він буде готовий.

— Я теж на це сподіваюся, — чоловік замовкає, але не поспішає закінчувати розмову. Його мовчання насторожує. Я нетерпляче цікавлюся:

— Щось ще?

— Як минув твій день?

— Вдома. Нікуди не виходила і весь день посвятила навчанню, хоча, мабуть, ти і так це знаєш, — натякаю на його людей, яких він приставив стежити за мною. Хоч я і у цьому не впевнена, а тільки підозрюю про це.

— Бережи себе, Сніжано, і… — він на мить замовкає, та важко зітхає. — доброї ночі!

Він завершує розмову перш, ніж я встигаю щось сказати. Грозовський проігнорував мій натяк про стеження, а отже, я майже впевнена, що це так. Відкидаю телефон на ліжко і закриваю обличчя долонями. 

У понеділок після другої пари я виходжу в хол університету і ледь не врізаюся в знайому постать. Олександр. Слідчий, який дивився на мене крізь приціл своїх підозр щодо того фатального поранення Захара. 

— Вибачте! — опускаю голову та сподіваюся непомітно зникнути з його очей. 

— Сніжано, зачекайте, — Олександр робить крок назустріч, і я помічаю, що він не у формі. На ньому темно-синій джемпер, а на легка неголеність. — Я сьогодні не з офіційним візитом. Чув, Грозовський зробив вам пропозицію. У суботу відбулися ваші офіційні заручини? 

— Так, а це що заборонено? — піднімаю руку, демонструючи перстень. Олександр супжжиться, і в його очах проковзує щось схоже на розчарування.

— Швидко він вас приручив. Сніжано, я бачу людей щодня. Тих, хто під тиском, і тих, хто наляканий. Ви не схожі на щасливу наречену. Маєте такий вигляд, ніби підписали вирок, а не згоду на весілля.

— Вам здається, — намагаюся пройти повз, але він обережно торкається мого ліктя та змушує зупинитися. Дотик легкий, майже невагомий, але від нього шкірою пробігають іскри. Нахиляється та шепоче на вухо:

— Моя справа захищати таких, як ви. Захар не просто бізнесмен, ми обоє це знаємо. Його поранення це лише початок. Якщо він змушує вас до цього шлюбу, якщо погрожує, то просто скажіть. Я можу бути вашим союзником, а не ворогом.

Він нахиляється ще ближче, і я бачу в його очах не приховану цікавість, а справжню симпатію. На мить мені стає так легко, ніби хтось справді готовий витягнути мене з цього золотого капкана. Несподівано з його вуст вилітає зізнання:

— Ви мені подобаєтесь, Сніжано. Ще з тієї першої зустрічі, коли ви так відчайдушно його захищали. Шкода, що така дівчина дісталася саме йому. Можливо, одного дня вам захочеться випити кави з кимось, хто не буде дивитися на вас як на свою власність.

Я стою нерухомо і не знаю як реагувати та сприймати його слова. Це флірт, який мені зараз зовсім не потрібний. Я хитаю головою:

— Я заручена і вважаю, що мені не личить пити каву з чоловіками.

— Я просто хочу вам допомогти. Бачу, що ви з Грозовським не з власної волі. Одне ваше слово і я витягну вас із золотої клітки. Якщо надумаєте, то телефонуйте у будь-який час доби.

— Ніхто мене ні до чого не примушує. Я вже вам це казала.

— Добре, вдамо, що я вам повірив, — Олександр відхиляється, а мені стає легше дихати. — І звісно ви нічого нового не пригадали про події тієї ночі, коли поранили Грозовського.

— Нічого, що варте вашої уваги.

— Це поранення уже варте моєї уваги, адже Грозовський розповідав байки про падіння.

Я розумію, що слідчий мене підловив. Я стискаю плечима:

— Особисто я не бачила ні його падіння, ні те, щоб на нього хтось нападав. 

— А ви вмієте тримати оборону, Сніжано, — Олександр зіщулює очі, і в цьому погляді тепер більше професійного азарту, ніж флірту. — Це рідкісна риса для дівчини вашого віку. Грозовському справді пощастило.

Хочу щось відповісти, але слова застрягають у горлі. По спині пробігає відчутний холод, а повітря навколо наче густішає. Я повільно піднімаю очі на скляні двері виходу.

Біля чорного позашляховика, спершись на капот, стоїть Захар. Сонцезахисні окуляри приховують очі, але його поза випромінює таку концентровану лють, що студенти, які проходять повз, мимоволі прискорюють крок. Він бачить, що Олександр стоїть надто близько до мене. Захар повільно знімає окуляри й відштовхується від машини. Кожен його крок до нас, як удар метронома, котрий відраховує секунди до вибуху.