Розділ 15

Інстинкт кричить ні, але я не можу відмовити. Киваю і ми відходимо трохи вбік, до порожнього закутка біля сходів. Тут тихіше, світло падає косо, робить його обличчя різкішим. Він заспокійливо виставляє долоні:
— Я не викликаю вас офіційно, це не допит.
— Тоді навіщо ви прийшли? — схрещую руки на грудях, захищаючись.
Олександр уважно дивиться на мене. Не на нову сукню, не на обличчя, а дещо глибше.
— Хотів переконатися, що з вами все гаразд, — говорить так, наче йому не байдуже.
— А має бути не гаразд? — гірко усміхаюся.
— Після нашої розмови і з огляду на людину, з якою ви спілкуєтеся, — слідчий обирає слова дуже обережно, — я зобов’язаний поставити одне запитання. До його візиту ви й словом не обмовилися, що зустрічаєтеся з ним. Захар Грозовський вас не залякує?
Усередині щось стискається. Питання звучить тихо, без тиску чи звинувачень і це лякає. Відповідаю надто швидко:
— Ні, просто досі ми приховували наші стосунки, а тепер вирішили офіційно заручитися.
— Якщо він вам погрожує, змушує до чогось, контролює, — Олександр робить паузу. — Ви можете сказати мені й це залишиться між нами. Я прийшов не як слідчий, а як чоловік, який хоче вас захистити.
Від його очей віє теплом. Не знаю чому, але я йому вірю. Стискаю губи та хитаю головою:
— Ні, нічого такого. Захар специфічна людина, але до мене ставиться добре.
Я відводжу погляд. Перед очима ресторан, одяг, рахунки з лікарні. Я справді маю бути вдячна Грозовському, хоча лякає ціна, яку я маю заплатити. Чудово розумію, що він щось приховує від мене та не озвучує справжні мотиви.
— Ви боїтеся його? — з його вуст знову лунає це питання.
Я мовчу. Якщо збрешу, то це буде надто очевидно. Мовчання затягується і я важко видихаю:
— Я не знаю. Грозовський справді той, кого варто боятися, але він допоміг моїй матері.
— Допомога не дає права володіти людиною. Крім того, нареченого не називають на прізвище. Що ви приховуєте, Сніжано?
Моє ім’я звучить надто м’яко, з особливим трепетом. Здається, Олександр знає про угоду та всю фікцію майбутніх заручин.
— Нічого протизаконного.
Слідчий робить крок назад, даючи мені простір.
— Якщо щось зміниться, якщо він перейде межу, чи вам загрожуватиме небезпека, то зателефонуйте. Я відповім у будь-який час, — чоловік простягає візитку.
Я беру її тремтячими пальцями. Олександр помічає моє тремтіння і хапає мою руку. Переводжу зляканий погляд на його обличчя. У його очах немає контролю, влади, чи бажання володіти, лише тривога. Через цей дотик завмираю і не можу поворухнутися. Литвиненко дивиться на мене з ніжністю:
— Такі чоловіки як Грозовський обламують крила юним дівчатам. Не хочеться, щоб ви постраждали. Хочу, щоб ви знали, ви не одна. Якщо буде потрібно, то я вам допоможу. Бережіть себе, Сніжано.
Олександр відпускає мою руку, розвертається та йде. Я дивлюся йому вслід і раптом усвідомлюю страшну річ. Захар контролює моє життя, і цей чоловік чітко це бачить.
У суботу Жанна готує мене до вечора. Зачіска, макіяж, ідеально випрасувана сукня та начищені туфлі. Ці дні Захар не вимагав зустрічі зі мною, навіть не надокучав дзвінками й за це я йому вдячна. Мамі краще, її готують до операції.
Сиджу у перукарському кріслі та дивлюся у дзеркало. Щойно майстриня поправила останнє пасмо волосся і я повністю готова. Майже себе не впізнаю. З дзеркала на мене дивиться вродлива доросла дівчина, а не студентка. Стискаю пальці на підлокітниках та нагадую собі, що це несправжні заручини, а тільки угода.
Жанна стоїть поруч, уважна та зосереджена. Вона оцінює мене, як товар перед показом. Сукня сидить ідеально, макіяж стриманий, але підкреслює очі, і усе продумано до дрібниць.
— Захару сподобається, — говорить вона спокійно, ніби це головний критерій.
Ковтаю відповідь. Мене не запитують, чи сподобалося мені. Майстер відходить, і я підводжуся. Туфлі на підборах здаються чужими, а сукня занадто відкритою. Вона оголює ключиці, шию, плечі. Двері салону відчиняються і до залу заходить Захар. Темний костюм, охайно зачесане волосся, впевненість у кожному русі. Він зупиняється за кілька кроків і уважно дивиться на мене. Його погляд ковзає по мені неквапливо, оцінювально, зупиняючись на стегнах та грудях. Почуваюся оголеною і хочеться чимось прикритися. Грозовський поводиться так, ніби має право дивитися, ніби я справді його. У моїх грудях стискається. Він схвально киває:
— Добре. Годиться. Тепер ти маєш вигляд гідної нареченої.