Розділ 14

Я стою біля входу. До мене підходить висока, ідеально одягнена жінка років тридцяти п’яти. Вона наче зійшла з обкладинки глянцевого журналу. Холодна усмішка, уважний погляд, русяве волосся зав’язане у високий хвіст. Незнайомка зупиняється біля мене:
— Привіт! Ти напевно Сніжана? — я киваю і вона простягає руку. — Я Жанна, від сьогодні твій персональний стиліст. Не хвилюйся, я знаю, що подобається Захару.
Її “Захару” неприємно ріже слух і звучить надто фамільярно. Ми заходимо всередину, і одразу прямуємо до фірмових магазинів. Там сукні одна дорожча за іншу. Жанна відкидає більшість, не даючи мені й слова сказати.
— Це не підійде, і це теж, — жінка прискіпливо перебирає сукні на вішаку. — Захар любить класику, але з характером. О, ця непогана, — зупиняє погляд на суперблискучій сукні з паєтками й одразу кривиться. — Але вона не підійде до твоєї фігури.
Зрештою, Жанна обирає декілька суконь, зовсім не цікавлячись моєю думкою. Складається враження, що я тут німа лялька. Міряю плаття й боюся їх пошкодити. Вони коштують майже як місячна зарплата. Виходжу з примірочної. Жінка уважно дивиться, й на кожній сукні знаходить недоліки. То у мене груди замалі, то завеликі, то стегна ледь влазять. Нарешті вона задоволено плескає у долоні:
— Ось, ідеально для заручин.
Жанна зупиняє вибір на світлій елегантній сукні з відкритою спиною та, як на мене, трішки заглибоким декольте. Вона не вульгарна, але в ній я більше не студентка, а дівчина з формами. Сукня щільно обтягує стегна й з-під неї видніється шов білизни. Я хитаю головою:
— Вона дуже смілива. Таке не для мене.
— Сукня не має бути для тебе, вона для Захара, а він хоче бачити поруч спокусливу жінку, а не дівчинку. Запаковуйте, — Жанна звертається до продавчині. — Ще потрібно підібрати відповідну білизну.
Ми йдемо до бутика зі спідньою білизною. Жанна купляє мені чотири комплекти, а я не розумію, що цього забагато для одного вечора. Виходимо з магазину і вона ошелешує новиною:
— Захар розпорядився оновити тобі весь гардероб. На заняття ти маєш з’являтися як наречена заможного чоловіка, котрий не шкодує грошей на свою дівчину.
— Мені не потрібний одяг, я маю
— Мабуть, ти не зрозуміла. Тепер ти маєш відповідати його статусу. Йому буде соромно, якщо хтось побачить його наречену у речах з секонду та дешевою підробкою замість нормальної сумки.
— У мене речі не з секонду, — хочеться додати не всі, але поспішно замовкаю. Жанна тягне мене за руку до наступного магазину:
— Не важливо. Суть ти зрозуміла. Моє завдання одягнути тебе зі смаком, а твоє насолоджуватися покупками. Будь-яка дівчина мріє опинитися на твоєму місці. Твій наречений все оплачує, ти сяятимеш як справжня зірка.
Я не хочу сяяти, але мене ніхто не слухає. Захар і так дав надто багато грошей на лікування. Не бажаю бути йому винною ще і за ці речі. Звісно, вечірня сукня та туфлі потрібні, але я б цілком обійшлася й без нового повсякденного одягу.
Наступного дня ми зустрічаємося у салоні краси. Жанна бачить мене в одязі, котрий вона вчора підібрала не стримує посмішки на обличчі. Вона нахиляється до моїх щік та двічі голосно цілує повітря біля обличчя, імітуючи поцілунки:
— Сніжано, зовсім інший вигляд! Тепер я бачу перед собою наречену Захара. Ну, майже, — жінка кривиться. — Зараз ми тебе ще трохи відшліфуємо і з тебе вийде справжній діамант.
У салоні мені фарбують волосся та трохи підстригають. Залишають природній світлий колір, але додають трішки платини. Манікюр, педикюр, епіляція, процедури на обличчі. З кожною хвилиною я ніби зникаю, поступаючись місцем ідеальній ляльці для Грозовського. Дивлюся на себе наприкінці, і моє серце стискається. Я небезпечно красива.
— Він буде задоволений, — киває Жанна. — У суботу ти сяятимеш як зірка.
Наступного дня намагаюся зосередитися на навчанні, але думками я уже на власних фальшивих заручинах. Я щиро сподіваюся, що вони й справді будуть фальшивими й Грозовський не має наміру одружуватися зі мною. Пара закінчується різко, дзвінок ріже тишу, а я все ще сиджу, дивлячись у конспект, не бачачи літер. Заручини. Це слово звучить у голові, мов тавро. Виходжу з аудиторії разом з іншими студентами.
— Сніжано, — чоловічий голос звучить спокійно, але я здригаюся.
Озираюся та впізнаю слідчого Олександра Литвина. Він стоїть біля вікна без форми, без теки, як звичайний чоловік у темній куртці.
— Можна вас на декілька хвилин? — питає, не наполягаючи.