Розділ 13

Сніжана
Я їду до лікарні у тролейбусі й не відчуваю дороги. Місто за вікном зливається у сірі плями, сигнали машин проходять повз свідомість. Я стискаю телефон так міцно, що болять пальці. Приїхавши до лікарні, одразу прямую до мами. У палаті пахне ліками й антисептиком. Мама лежить бліда, тиха, нерухома. Її груди ледь помітно підіймаються й опускаються, і я ловлю себе на тому, що рахую ці рухи, ніби боюся, що один із них може бути останнім.
— Сніжанко, — мама слабко усміхається, коли бачить мене.
Я сідаю поруч, цілую та беру її долоню. Вона холодна.
— Все добре, мамо, — кажу швидко, майже поспіхом, сподіваючись, що вона не розпізнає мою брехню. — Тебе лікуватимуть. Уже домовилися. Ми попали у програму.
Вона дивиться на мене довго, та занадто уважно.
— Попали у програму? Нам обіцяли у кращому випадку в кінці весни, — в її голосі недовіра. Я відводжу погляд.
— Нас трохи посунули у черзі. Головне, що ти житимеш.
У двері стукають. Заходить чоловік років сорока. Високий, у стриманому костюмі, з поглядом людини, яка звикла розв'язувати чужі проблеми без зайвих емоцій.
— Добрий день. Я Іван. Я від… — він робить паузу, — від людини, яка організовує ваше лікування.
Мама напружується, але я стискаю її руку міцніше. Поки він не бовкнув зайвого, поспіхом виправляю:
— Нам пощастило попасти у державну програму лікування, але ми не знали, що матимемо координатора. Дякуємо вам, це так приємно.
— Так, державну, — після секундного заціпеніння, Іван не стримує легкої посмішки. — Завтра зранку виліт. Документи оформлені, клініка чекає. Вам не потрібно ні про що хвилюватися.
Ні про що. Як легко це звучить і як неправдиво. Я хоч і озвучила свої умови, але боюся, щоб Захар за цю послугу не взяв мою душу. Наступний день настає надто швидко. Аеропорт холодний і галасливий. Мама в інвалідному кріслі, закутана в плед. Я усвідомлюю, що вперше відпускаю її саму так далеко і надовго. Іван тримається трохи осторонь, дає нам простір і за це я йому вдячна.
— Ти телефонуватимеш мені щодня, — нахиляюся до мами та цілую у чоло. — Чуєш? Щодня. Навіть якщо почуватимешся погано.
— Обіцяю, — вона торкається моєї щоки. — А ти будь обережна.
Її везуть до зони контролю, я стою й дивлюся вслід, поки спина не зникає за склом. Лише тоді дозволяю собі сісти на холодну лавку й закрити обличчя долонями. Мама врятована, а я почуваюся проданою. Їду на заняття й налаштовую себе на краще. Тепер все буде добре. Мама видужає, я пройду інтернатуру і нарешті отримаю бажану роботу.
Пари закінчуються і мій телефон оживає. На екрані висвітлюється ім’я, яке зовсім не бажаю бачити. Тепер я змушена виконувати його забаганки, проте найбільше хочеться дізнатися мету цієї вистави. Роблю глибокий вдих та відповідаю на дзвінок:
— Алло! — голос зривається, хоча я намагаюся триматися.
— У суботу відбудуться наші офіційні заручини, — Захар говорить буденно, ніби повідомляє про погоду. — Ресторан заброньований, преса та потрібні люди будуть. ти теж маєш прийти та вдавати неземне кохання до мене.
Моє тіло обпалює окропом. Настав час віддавати борги, і цієї миті я дуже боялася. Мені навіть нічого вдягти на власні заручини. Невпевнено белькочу:
— Це за кілька днів, я не встигну підготуватися.
— Я про все подбав. Сьогодні до тебе приїде моя помічниця. Вона допоможе з усім впоратися. Підбере тобі сукню, туфлі, покращить зовнішній вигляд, зробите манікюр, зачіску, відвідаєте салон краси. Я не знаю всіх деталей, але буде повний набір бабських штучок.
Він навіть не питає, чи я згодна, просто ставить перед фактом. Я стискаю телефон у руці:
— Тобто, ти прислав людину, щоб вона покращила мою зовнішність, ніби я старий автомобіль, який ви зібралися перепродати?
— Сніжано, — його голос стає небезпечно тихим, і я майже бачу, як він мружить очі. — У нас угода, гроші на рахунку клініки. Тепер твоя черга працювати. У суботу ти маєш мати вигляд жінки, заради якої я готовий спалити це місто, а не простої студентки. Все інше мене не цікавить. Жанна зателефонує тобі й ви домовитеся про зустріч. Все, давай, у мене багато справ.
Короткі гудки б'ють по вухах, наче ляпаси. Я стою ще хвилину, дивлячись у порожнечу, і лише тоді усвідомлюю на що я погодилася. Тепер я покірна лялька, котра має ідеально грати свою роль. Через хвилину телефонує його помічниця і ми домовляємося про зустріч у торговому центрі.