Розділ 12

— Я не благородний і не займаюся благодійністю, — відхиляюся від дівчини.
— Я й не пропоную, — Сніжана розводить руками. — За це я виконуватиму твої примхи. Звісно не порушуючи моїх попередніх умов. Між нами не буде інтимних стосунків.
Я хмикаю. Її впертість та небажання підкоритися злить і зачіпає одночасно. Це вперше якась дівка відмовляється від мене. Вона говорить так, наче стосунки зі мною, це найгірше, що може трапитися. Я підіймаю брови догори:
— А що буде, якщо ти захочеш?
На її обличчі вирує обурення. Вона сердито набуває губки:
— Цього не станеться.
— Тобто я маю викинути купу грошей, а на заміну отримаю фейкові стосунки без можливості навіть доторкнутися до тебе наодинці? Не так я це все собі уявляв.
— Тепер зрозуміло, що твої слова та заяви про кохання нічого не варті.
Вона піднімається та йде до дверей. Горда, нескорена, незламна. Мені хочеться її приборкати. На жаль, вона мій шанс помститися ворогу. Впевнений, якби Сніжана знала справжню причину моєї пропозиції, то нізащо не погодилася б. Поки вона не пішла, мої слова летять їй у спину:
– Добре, я згоден. Але в мене буде доповнення.
Сніжана зупиняється та зацікавлено розвертається. Здається навіть не дихає та очікувано дивиться на мене. Я продовжую:
— Ти житимеш в моєму домі, під наглядом охорони. У присутності камер ти сяятимеш так, ніби я центр твого всесвіту, цілуєш мене і поводишся як справжня наречена. Ти станеш не просто дівчиною, а моєю нареченою. Ми заручимося.
Щось змінюється в її очах. Вона мовчить, явно обдумує та все зважує. Зрештою, приречено зітхає;
— Я згідна з усім озвученим, але я житиму у себе вдома та не переїжджатиму до тебе. І ще ми ніколи не одружимося і припинимо цю виставу щойно ти досягнеш своєї божевільної цілі, якою б вона не була.
— Переїзд це не моя примха, а необхідність, — намагаюся достукатися до неї з раціональної точки зору. Мені так буде легше тебе захистити й до того ж природніше, коли пара перед весіллям живе разом.
— Впевнена, що з твоїми можливостями ти зможеш захистити мене й на відстані.
— Поки ти зі мною жодних чоловіків і побачень. Одягаєш що я скажу, йдеш, куди я накажу.
Бачу, як вона ковтає клубок у горлі. Це їй не подобається, але вона змушує себе кивнути.
— Домовилися, — злітає з її вуст.
Я простягаю їй руку. Спершу вона дивиться на мою долоню так, ніби це розпечене залізо, але потім вкладає свою тонку, холодну руку в мою.
— Відтепер ти моя наречена, — стискаю її пальці трохи міцніше, ніж потрібно, і вперше за довгий час щиро посміхаюся.
Гра почалася, і тепер я точно знаю, що з цією дівкою не буде нудно. Повільно повертаюся до столу та сідаю у крісло.
— Мої юристи підготують договір. Я включу пункт про нерозголошення деталей цього договору. Ти ж розумієш, що все має бути таємно. Підпишемо через декілька днів.
Вона киває, а я розумію, що у неї немає цих кількох днів. Сніжана стискає пальці, не рухається, і мовчить довше, ніж потрібно. Занадто довго для людини, яка щойно виторгувала собі життя матері.
— Захаре, — її голос зривається на півтону нижче. Вперше вона називає мене на ім’я. З її вуст це звучить якось по-особливому. — Мені потрібні гроші зараз.
Я не відповідаю одразу. Даю цій фразі повиснути в повітрі. Нехай сама відчує, що це прохання, а не умова.
— Лікарі не чекатимуть, — швидко додає вона, ніби боїться, що я передумаю. — Мама в критичному стані. Якщо зволікати… — вона не договорює і хитає головою.
Тепер вона не дівчина з ультиматумами, а донька, яка готова продати душу, аби не втратити матір. Я тягнуся до телефону та стискаю його у руці, цим жестом запалюю вогник надії в її очах.
— Якщо я дам тобі гроші зараз, то ти будеш винна мені ще до підписання контракту.
— Я і так винна, але якщо зволікати, то ця угода не матиме для мене сенсу. Не хвилюйся, я виконаю умови договору.
Уважно дивлюся на неї. На темні кола під очима, на стиснуті губи, на гордість, яку вона тримає, мов броню. Я киваю:
— Добре, я перекину кошти сьогодні й подбаю про подальше лікування.
— Дякую, — її плечі опускаються, ніби з них зняли бетонну плиту.
— Але запам’ятай, Сніжано, — мій голос знову стає холодним. — З цього моменту ти вже в грі. Навіть без підпису.
— Я це розумію.
Я набираю номер у телефоні, віддаю короткі накази щодо лікарні, з допомогою Сніжани називаю прізвище лікаря. Для мене це дрібниця, для неї шанс на життя. Закінчую розмову, Сніжана все ще стоїть на тому ж місці, ніби боїться поворухнутися, аби не зруйнувати момент.
— Ось і все, — відставляю телефон убік. — Організацією лікування твоєї матері займатиметься Іван, познайомишся з ним в лікарні. Тобі не варто хвилюватися, ти маєш сяяти як моя щаслива наречена.

Вона киває й прямує до дверей. Зупиняється на порозі та обертається.

— Захаре, — нервово покусує губу, — Я цього не забуду. Ти допоміг і я пам’ятатиму це.

Я хижо всміхаюся. Вона навіть не уявляє, якою насправді буде плата за цю послугу. Двері за нею зачиняються. Дивлюся на порожній простір і тішуся, що Сніжана тепер моя, навіть якщо вона ще цього не усвідомлює.