Розділ 11

Захар
Я дивлюся на екран монітора, де камери спостереження транслюють кожен рух у приймальні. Сніжана сидить на краю шкіряного дивана, випрямивши спину, наче проковтнула арматуру. Вона бліда, пальці стискають ремінець дешевої сумки аж до побіління у кісточках. Минуло пів години від того моменту, як вона переступила поріг мого офісу.
— Захаре Леонідовичу, Левицька все ще чекає, — голос секретаря по селектору звучить обережно.
— Добре, нехай чекає, — відказую коротко, не відриваючи погляду від екрана.
Я навмисно тримаю Сніжану там. Вона має усвідомити, що її гордість, зараз коштує нулю. Мені потрібна повна, усвідомлена капітуляція дівчини. Нехай не думає, що з першим дзвінком я не роздумуючи відчиню для неї двері. Я знаю, її мама зараз у лікарні у важкому стані. Ця дівчина погодиться на все, що я запропоную. Нарешті вона скорилася та повністю у моїй владі. Через деякий час, дівчина прикриває очі й на мить схиляє голову. Я натискаю кнопку.
— Анно, запроси Левицьку.
Через хвилину двері відчиняються. Сніжана заходить у мій кабінет. Вона не дивиться на розкішний краєвид за вікном чи на дорогі цяцьки на полицях. Її погляд прикутий до мене, але у ньому немає благання, а лише випалена пустеля і щось схоже на крижану лють. Я вказую на крісло навпроти.
— Сідай.
Сніжана покірно розміщується на вказаному місці. Її очі червоні від сліз, волосся зав’язане у недбалу гульку, а обличчя бліде. Не зважаючи на свою безвихідну ситуацію, вона безстрашно дивиться в очі:
— Я хочу знати правду, — порушує тишу. — Навіщо ти хочеш, щоб я вважалася твоєю дівчиною?
— А чому ні? — здивовано підіймаю брови догори. — Ти вродлива, молода, розумна, вмієш надати швидку допомогу. Може я закохався?
Сніжана хмикає і здається ні на мить не вірить у мою брехню:
— Я не вірю у кохання з першого погляду. Тобі щось від мене потрібно, і чим швидше я дізнаюся що саме, тим швидше зможу дати тобі це. Не марнуймо час одне одного.
Дівчина говорить як бізнесмен й здається зовсім не вірить у казки про кохання. Її розважливість чіпляє і мені стає цікаво. Гордовито підіймаю голову:
— Я хочу, щоб ти стала моєю дівчиною і щоб всі про це дізналися.
— Навіщо тобі розголос?
— Люблю привертати увагу, — відкидаюся на спинку крісла, схрещую руки на грудях і дозволяю собі легку, майже ліниву усмішку.
— Ти не скажеш правду? — дівчина супиться, а я не можу відвести погляду від її синіх очей. Вродлива, зараза. Я розводжу руками:
— Я сказав, але за тобою вибір чи вірити мені.
Вона нервово покусує губи. Наче під примусом, вичавлює з себе:
— Я погоджуся для всіх бути твоєю дівчиною, але у мене є певні умови.
Я мимоволі підіймаю брову. Це цікаво. Дівчисько, у якого в кишені лише кілька гривень на трамвай, вирішило торгуватися зі мною?
— О? Просвіти мене, — не стримую посмішки на губах.
Вона робить глибокий вдих, і я бачу, як на її шиї б'ється жилка.
— Ти повністю оплачуєш лікування моєї матері. Всі процедури, операцію та реабілітацію. Забезпечуєш потрібними ліками. Натомість я вдаю добезтями закохану у тебе дівчину, проте ми не цілуємося, і жодних фізичних контактів наодинці. Я продовжую навчання і ти не втручаєшся у моє життя.
Я мовчу, дивлячись на неї. Майже чую, як у її грудях калатає серце. Вона боїться, але не відступає. Усередині мене розливається дивне почуття. Захоплення? Можливо. Більшість людей у її стані повзали б на колінах, а вона виставляє мені ультиматуми.
— Це все? — я підіймаюся, повільно підходжу до неї, обходячи стіл.
Сніжана не відсахується, хоча бачу, як вона напружується, коли я опиняюся занадто близько.
— Ні, і ще одне, — її голос ледь тремтить, а мені цікаво, що надумала ця крихітка. — Я не робитиму нічого протизаконного. Ти не змушуєш мене до цього та не вішаєш на мене свої злочини. І все це має бути завірено юридично.
Я зупиняюся за крок до неї. Вона така маленька порівняно зі мною, але в цій дівчині сили більше, ніж у половині моїх бізнес-партнерів.
— Ти просиш контракт? — я нахиляюся, впевнено скорочуючи відстань між нами. — Надто багато умов. Що робитимеш, якщо я не погоджуся? Твоя мати зараз в лікарні, невже дозволиш їй померти? — б’ю по болючому.
Сніжана дивиться з викликом. Вона не прийшла благати, а нахабно висуває свої умови. Дівчина випалює на одному подиху:
— У мене є запасний план. Я продам квартиру, чи візьму кредит.
— Ми обоє знаємо, що цих грошей може не вистачити.
— Нічого страшного, потім щось вигадаю. Проте, якщо я й справді потрібна тобі так сильно, як ти гучно заявляєш, то ти погодишся на мої умови. Що може бути благородніше, ніж врятувати матір, як ти стверджуєш, коханої жінки?