Розділ 10

— А інші безкоштовні програми? Квоти? — питаю, хоча вже знаю відповідь.
Він повільно хитає головою.
— Я подав запит на все що міг, але черга велика. У вашої мами немає часу чекати.
— У мене немає таких грошей.
— Я розумію. Але я зобов’язаний бути з вами чесним. Без лікування стан буде погіршуватися дуже швидко. Поки нам вдалося її стабілізувати, вона спить. Можете прийти ввечері. І бажано з грошима. Ось список ліків. Може знайдете їх десь.
Він підводиться, кладе теку мені на коліна та йде. Не наважуюся відкривати теку, проте це необхідно зробити. Я дивлюся на цифри, рядки, печатки, на суму, яка для когось витрати, а для мене як вирок. Якщо нічого не зроблю, то втрачу маму назавжди. Погляд падає на телефон. Ні, я не можу Грозовського благати про таке, але і не можу дозволити мамі померти. Вона має отримати шанс на життя. Беру телефон до рук. Дивлюся на екран, де серед контактів є ім’я, яке я не хочу бачити. Не варто зв’язуватися з цим чоловіком, але він моя остання надія. Доведеться забути про гордість. Палець зависає над ім’ям Захар. Вагаюся. Для мене це як стрибок у глибоку прірву без парашута. Я набираю номер Захара, і гудки відраховують секунди мого падіння.
— Слухаю, — голос Захара рівний, спокійний. Наче він знав, що я подзвоню. Заплющую очі та нервово кусаю губу:
— Це Сніжана, — слова затягує до горла. Важко ковтаю та уточнюю, — Левицька.
— Так, я знаю.
— Твоя пропозиція ще в силі? — обережно цікавлюся. Не варто, щоб він знав, що він мій останній шанс.
— А ти хочеш погодитися? — у його голосі з’являється ледь відчутна цікавість.
Я стискаю плечі. Перед очима постає мамине виснажене обличчя, крапельниця, нескінченні рахунки. Намагаюся не виказувати свою безвихідь:
— Я зацікавилася. Ми можемо обговорити деталі віч-на-віч?
— Добре, приїжджай до мене на роботу. Я надішлю адресу телефоном і попереджу охоронців про твій приїзд. Тебе пропустять.
Дзвінок обривається. Я опускаю телефон і довго дивлюся на чорний екран. У грудях стискається холодний клубок страху й рішучості. Я щойно зробила крок, після якого дороги назад не буде. До офісу Грозовського їду маршруткою. Ніколи б не могла подумати, що проситиму гроші у бандита. Внутрішнє чуття підказує мені не зв’язуватися з ним, проте у мене немає вибору.
Приїжджаю до великого будинку. Охоронець у темному костюмі дивиться на мене уважно, сканує поглядом з голови до ніг, потім щось перевіряє в планшеті.
— Сніжана Левицька? — сухо уточнює. Я киваю, відчуваючи, як у животі стискається вузол. — Можете проходити.
Двері зачиняються за мною з глухим металевим клацанням. Цей звук чомусь звучить як вирок. Всередині все надто стерильне й холодне: скло, бетон, темне дерево, мінімалізм без жодної зайвої деталі. Тут не працюють випадкові люди і точно не потрапляють випадкові гості. Мене зустрічає жінка років тридцяти з ідеальною поставою, зібраним рудим волоссям, стриманим макіяжем. Судячи з її одягу та поведінки, припускаю, що це секретар.
— Сніжана Левицька? — перепитує вона, хоча очевидно знає відповідь.
— Так.
— Прошу за мною.
Ми йдемо довгим коридором. Підбори секретарки чітко відбивають ритм на підлозі. Вона зупиняється біля масивних дверей з темного дерева.
— Захар Леонідович зараз зайнятий. Вам доведеться трохи зачекати.
Жінка відчиняє двері й жестом запрошує всередину. Приймальня простора, майже порожня. Панорамні вікна, важкі штори, шкіряний диван, скляний столик. По центру дубовий стіл з кріслом та велика шафа. Ні журналів, ні квітів, нічого зайвого. Я сідаю на диван. Секретарка цікавиться:
— Будете чай, каву?
Я на мить гублюся. Горло пересихає, серце б’ється надто швидко. Вперше згадую, що сьогодні навіть не снідала. Я ввічливо всміхаюся:
— Каву, будь ласка.
Вона киває і виходить, залишаючи мене саму. Я стискаю долоні, намагаючись зібрати думки, але вони розсипаються. Очікування тисне сильніше, ніж будь-які слова. Захар зайнятий. Двері його кабінету за кілька метрів від мене. Тонка межа між тим, ким я була вчора, і тим, ким можу стати сьогодні. Чудово розумію, що такі гроші не дарують задарма, проте я ризикну і спробую висунути йому свої умови. Якщо я й справді йому потрібна, то він змушений буде погодитися.