Розділ 9

Світ на мить глухне, земля втікає з-під ніг. Ця програма була єдиною надією. Досі не можу збагнути почуте. Перепитую, наче за мить його відповідь зміниться:
— Як не вийшло?
— Квота закрита. Черга розписана на місяці вперед. Без офіційних донорів або фінансування ми нічого не можемо зробити.
— Але ви казали, що є шанс, — мій голос тремтить.
— Він був, але нічого не вийшло. Мені шкода.
Слова падають важко, як каміння. З моїх очей стікають краплини сліз, я шморгаю носом:
— Дякую, за те, що намагалися.
— Якщо з’явиться будь-яка можливість, я вам зателефоную, — додає він, хоча я розумію, що це тільки спроба підбадьорити мене. — Тримайтеся.
Зв’язок обривається. Ще кілька секунд тримаю телефон біля вуха, ніби він зараз знову зателефонує та скаже, що це дурний жарт. Проте нічого не відбувається. Втративши надію, повільно опускаю руку. Тиша накриває з головою. Груди стискає так сильно, що боляче дихати. Я намагаюся вдихнути глибше, але повітря ніби застрягає десь посередині.
— Нічого, — шепочу в порожнечу. — Нічого не вийшло.
Я думаю про маму. Про її посмішку, яку вона намагається тримати для мене. Відчай без дозволу з’їдає надію. Вперше за довгий час я думаю скільки ще вона протримається без цієї операції. Виходжу на зупинці та прямую додому. Вирішую нічого не казати мамі, не варто розбивати її надії на друзки. Я повинна щось вигадати, знайти гроші.
Наступного ранку я прокидаюся від дивного відчуття тиші. Зазвичай мама вовтузиться на кухні, гримить чашками, бурчить на старий чайник. Сьогодні жодного звуку, лише глухий шум у вухах.
— Мамо? — кличу, ще лежачи.
У відповідь чую тишу. Я різко сідаю, серце одразу починає битися швидше. Ноги торкаються холодної підлоги. Вибігаю в коридор і зупиняюся, наче врізаюся у стіну. Мама сидить на стільці біля кухонного столу, схилившись вперед. Її плечі неприродно опущені, руки безсило лежать на колінах.
— Мамо! — підходжу ближче.
Вона підіймає голову. Її обличчя бліде, а губи тремтять.
— Доню, — видихає. — Мені щось погано.
Я відразу бачу, що їй дуже погано.
— Сідай, не рухайся, — говорю швидко, хоча вона й так не рухається. — Зараз, я зараз.
Руки тремтять так, що я ледь потрапляю пальцем у екран телефону. Набираю швидку, плутаю цифри, стираю й знову набираю. Мама намагається щось сказати, але кашляє, хапає повітря. Я присідаю перед нею, беру за руку. Вона надто холодна.
— Все буде добре, чуєш? — мої слова звучать фальшиво навіть для мене. — Я з тобою.
Вона дивиться на мене так, ніби хоче щось запам’ятати. Кожну рису мого обличчя. Час тягнеться нестерпно довго. Мені здається, що швидка їде надто повільно. Я одягаюся та кидаю в рюкзак медичну картку та необхідні речі. Сирена чується здалеку. Я рахую секунди й кожна як удар.
Лікарі діють швидко, злагоджено. Запитують, міряють тиск, щось колють. Мене відсувають убік, і я стою в коридорі нашої маленької квартири.
— Стан важкий, — каже один із медиків, не дивлячись мені в очі. — Потрібна негайна госпіталізація.
Я киваю і ми їдемо до лікарні. Там все пахне антисептиком і страхом. Маму везуть коридором, а я біжу поруч, тримаючи її за пальці, поки мені не кажуть зупинитися.
— Далі не можна.
Двері зачиняються, а я залишаюся сама. Сідаю на пластиковий стілець у коридорі. Коліна підкошуються, руки стискаються в кулаки. Я сиджу в кінці коридору, втупившись у підлогу, рахуючи тріщини на плитці, ніби це може врятувати від думок. Наш лікар Василенко знаходить мене сам. Його тінь падає поруч. Він сідає навпроти, кладе теку на коліна. Не поспішає її відкривати і це лякає більше, ніж будь-які слова.
— Стан вашої мами нестабільний, — починає обережно. — Ми зробили все необхідне, щоб стабілізувати її зараз, але… — він робить паузу, ніби перевіряє, чи я ще дихаю. — Їй потрібне серйозне лікування, ми говорили з вами про це раніше. Курс терапії, операція, подальша реабілітація. Без цього… — він замовкає.
Я стискаю ремінець сумки так сильно, що пальці болять.
— Скільки? — перебиваю. Не хочу чути продовження.
Василенко дивиться мені прямо в очі. Без жалю, але й без жорстокості.
— Попередня сума близько двохсот тисяч гривень. Можливо більше, залежно від перебігу.
Світ ніби зсувається.
— Це… — я ковтаю повітря. — Це потрібно дати зараз?
— Це мінімум, щоб дати їй шанс.
Шанс. Не гарантію, не життя, а просто шанс.