Розділ 8

— Він бачив камери відеоспостереження. Питав про твоє поранення, а ще сказав, що тієї ночі недалеко від тих смітників сталося вбивство.
— Що ти йому розповіла? — обличчя Захара не виказує жодної емоції.
Він спокійний, наче мова йде про нього. Я безстрашно дивлюся в очі. Не вбиватиме ж він мене тут, коли за стіною слідчий та купа студентів.
— Правду, — нарешті висмикую долоню з його полону. — Я лише випадково проходила повз і тобі допомогла. Потім одразу пішла й нічого підозрілого не помітила.
Явно чимось невдоволений, стискає губи.
— Це ти вбив того чоловіка? — слова вириваються швидше, ніж я встигаю їх зупинити.
Дурна! Ясно, що навіть, якщо Грозовський причетний до цього, то ніколи не зізнається. У повітрі стає густо. Захар повільно схиляє голову набік, а моє серце вилітає з грудей, в очікуванні відповіді. Він злегка посміхається:
— Ні, ти ж була біля мене.
— Але вбили твої люди, так? Усунули проблему? — не можу змусити себе замовкнути.
Його погляд темніє. Він робить крок ближче, змушуючи мене впертися спиною в стіл.
— Ти впевнена, що хочеш знати? Заради твоєї безпеки краще тобі не…
— Тоді не вплутуй мене, — перебиваю і злегка підвищую голос. — Не приходь у мій університет та не називай мене своєю дівчиною.
— Запізно, — нахиляється до мене надто близько і я відчуваю аромат його парфумів. Не відхиляючись, суплю брови:
— Чому ти прийшов? Звідки знав, що мене допитує слідчий?
— Я знав це як тільки він з’явився в універі. Поки Олександр говорив з деканом, я уже їхав до тебе.
Мене наче обливають холодною водою. Не розумію в яку мить стала об’єктом уваги кримінального авторитета. На своїх вустах відчуваю його подих і намагаюся відхилитися:
— Ти стежиш за мною?
— Не я, а мої люди. Ти стала свідком мого поранення. До тебе можуть прийти набагато небезпечніші люди, ніж слідчий.
Він ставить руки по обидва боки від мене, замикаючи простір. Я у пастці. Його тіло, наче стіна, а темний погляд, які залізні кайдани. Не можу припинити дивитися в його очі. Темні, холодні, сталеві. Але десь цій кризі помічаю ледь помітний вогник тепла.
— Ти розумієш, що той слідчий копатиме? — Захар нахиляється нижче. — Він дивився на тебе не як на свідка чи підозрювану, а як на жінку.
— Ти мариш, — усвідомлюю, що наші вуста знаходять на відстані декількох сантиметрів одне від одного. Здається ще трохи й він мене поцілує. Захар хитає головою:
— Я ніколи не помиляюся в таких речах. Тримайся від нього якомога далі, — його пальці легенько торкаються мого зап’ястя. Цим жестом наче наносить позначку на шкіру, невидиме тавро, що я його.
— Ти не маєш права мені наказувати, з ким спілкуватися.
— Маєш рацію. Я не наказую, а попереджаю, — його пальці стискаються трохи сильніше.
— А якщо я не послухаю?
Його погляд ковзає по моєму обличчю повільно, ніби він вирішує щось важливе.
— Тоді він стане проблемою, а проблеми я усуваю.
У мене холоне всередині.
— Ти погрожуєш?
— Ні, Сніжано, — він нахиляється до самого мого вуха. — Я ревную. Не смій дивитися на інших, поки ти поруч зі мною.
— Я не з тобою і ти не маєш права ревнувати.
— Це поки. Ти ж розумієш, що я можу розв'язати усі твої проблеми.
Він відпускає руку так само раптово, як і торкався. Робить крок назад. Знову стає стриманим, зібраним, беземоційним. Я стискаю лямки сумочки й вирішую втекти. Впевнено прямую до виходу:
— Мені потрібно повертатися на пару.
Хапаю ручку дверей та опускаю її донизу. Захар миттю опиняється поруч. Долонею притискає двері, не дозволяючи їх відчинити:
— Ти передумаєш. Від моїх пропозицій не відмовляються. Повір, я не з усіма буваю таким щедрим.
— Що насправді тобі потрібно від мене?
Грозовський відхиляється та відходить, явно не бажаючи відповідати. Переводить байдужий погляд до вікна:
— Йди, тобі потрібно вчитися.
Користуючись моментом, швидко виходжу у коридор. Почуваюся так, наче щойно вирвалася з гострих кігтів небезпечного хижака. День минає як у тумані. Досі відчуваю на своєму зап’ясті його дотик, котрий наче отрута, залишився на шкірі. Його очі говорять більше за нього. Для чогось я йому потрібна, от тільки не можу збагнути для чого. Такі люди як він, зазвичай прибирають небажаних свідків, а не бажають з ними зустрічатися.
Їду додому у гамірній маршрутці, сиджу на твердому кріслі. Телефон вібрує раптово. Я здригаюся так, ніби мене вдарили струмом. Бачу на екрані ім’я лікаря й нетерпляче відповідаю.
— Алло!
— Сніжано, це я, — голос лікаря надто обережний. — Є новини.
Від хвилювання стискаю сумочку. Зараз вирішиться наше життя. Серце вискакує з грудей і я, попри внутрішню бурю, киваю.
— Так, я слухаю.
Коротка пауза розтягується у вічність. Лікар важко зітхає:
— Я зробив усе, що міг, говорив із координаторами програми, підіймав старі контакти, але, на жаль, нічого не вийшло.