Розділ 7

У вухах починає шуміти. Одразу пригадую, як чоловік з джипа доповідав, що вони усунули проблему. В очах темніє. Не хочеться вірити, що допомогла вбивці. Нервово кусаю губу:

— Ви вважаєте, що Грозовський до цього причетний?

— Я нічого не вважаю, — чоловік зосереджує погляд на моєму обличчі, ніби сканує чи я не брешу. — Я перевіряю версії, і ви  важливий свідок.

— Він був поранений, і погано почувався. Не впевнена, що у такому стані Грозовський міг комусь нашкодити, — замовкаю, не наважуючись говорити далі.

Слідчий уважно стежить за кожною моєю реакцією. Злегка нахиляється вперед, скорочуючи відстань між нами:

— Ви боїтеся Захара Грозовського? 

Двері аудиторії відчиняються без стуку, ніби хтось не визнає правил. Я здригаюся й інстинктивно обертаюся. Серце падає кудись у п’яти. На порозі стоїть Грозовський. Він заходить так, наче це не університет, а його власна територія. Темна куртка, впевнена хода, холодний погляд, який миттєво сканує простір.  Не уявляю, що він тут робить і втуплююся у нього зацікавленим поглядом.

— Сподіваюся, я не завадив, — у його голосі звучить сталь.

Слідчий підводиться та вдає, що не фото Захара ховається у його теці:

— Ви хто такий?

— Захар Грозовський, — звучить надто владно, — і, судячи з усього, ви розмовляєте з моєю дівчиною без мене.

Моє тіло вкривається жаром. Грозовський сміє нахабно називати мене своєю дівчиною без моєї згоди. 

— Дівчиною? — слідчий переводить здивований погляд на мене.

Я не встигаю нічого сказати. Захар підходить ближче й показово кладе руку мені на плече. Від цього дотику по спині пробігає холод.

— Так, — він злегка стискає моє плече, наче попереджає, щоб я не бовкнула зайвого. — Ми зустрічаємося. Я можу дізнатися, чому ви допитуєте мою дівчину? Вона дуже добра і не могла порушити закон.

Я завмираю, як статуя. Усередині вирує паніка, злість і сором. Так, соромно. Мені соромно бути дівчиною кримінального авторитета. Слідчий повільно сідає назад, уважно спостерігаючи за нами. Він розслаблено притуляється до спинки стільця:

— Нещодавно дещо сталося. Власне до вас я теж маю декілька запитань. 

— До мене? — Захар здивовано округлює очі, наче він сама невинність.

— Камери спостереження дещо зафіксували, — слідчий не поспішає розповідати правду. — Зокрема на них чітко видно ваше поранення, і як Сніжана вам допомогає. Вона мала вигляд радше випадкової перехожої, ніж близької людини.

Захар сідає на стілець поруч зі мною, притягує мене ближче до себе, його рука ковзає до моєї талії.

— Ми не любимо публічність, — знизує плечима. — Особливо в нічний час.

— Тим не менш, — слідчий відкриває теку, — ви були поранені. Ножове поранення. Поблизу того ж району сталося вбивство.

Я відчуваю, як Захар ледь помітно напружується, але усмішка не зникає.

— Серйозно? — байдуже перепитує він. — Яка трагедія.

— Звідки у вас рана? — Олександр дивиться прямо, без страху.

— Посковзнувся, впав на штир. Місто не завжди безпечне.

Захар говорить так впевнено, що я сама припускаю такий варіант. Проте Олександр не поспішає йому вірити:

— Дивний збіг, — слідчий схрещує руки. — Ви не звернулися до лікарні.

— Не було потреби. Подряпина не глибока, а моя кохана добре обробила рану.

Слово “кохана” ріже вуха. Я не звикла, щоб хтось так мене називав, а тим більше дорослий дядько у дорогому піджаку. Наче перевіряючи межі дозволеного, він нахиляється і демонстративно торкається губами моєї скроні. На своїй шкірі відчуваю його теплі, трішки шершаві вуста. Я завмираю і навіть не дихаю. Він відхиляється:

— Сніжана подбала про мене, як справжня дівчина.

Я відчуваю на собі погляди обох чоловіків. Один надто уважний, а інший — контролюючий. Захар різко підводиться:

— Якщо у вас більше немає запитань, то ми підемо. Сніжана пропускає лекції через цей допит. Вона нічого не знає.

— Я ще не закінчив, — Олександр відкриває теку.

Захар нахиляється ближче до нього. Дивиться на слідчого наче хижак, котрий готується до атаки.

— Зате я закінчив. Ми нічого не знаємо про справу, яка вас цікавить. Ми не злочинці і ви не можете нас затримувати, — Грозовський смикає мене за руку та змушує підвестися. — Ходімо, люба.

Наче покірна лялька йду за Захаром і розумію, що з часу його появи не вимовлю ні слова, він ніби задавив мене своєю присутністю. Кидаю на слідчого прощальний погляд:

— До побачення! Успіхів вам у справі. Винні мають бути покарані.

— Я обов’язково знайду вбивцю, — Олександр говорить голосно, щоб Грозовський його почув.

Ми виходимо з аудиторії. Я йду поруч із Захаром, але відчуття таке, ніби мене ведуть не за руку, а за горло. Він не каже ні слова, аж поки ми не заходимо у вільну аудиторію і не зачиняємо двері. Чоловік не відпускає мою руку і не дозволяє віддалитися: