Розділ 6

Сніжана

Я дивлюся у вікно, але бачу не дорогу. Перед очима мамині руки після хіміотерапії, лікарняний коридор, рахунок з клініки, який я ховаю у шухляді, ніби якщо не дивитись, то він зникне. Якщо погоджуся на пропозицію Захара, то власноруч підпишу собі смертний вирок. З такими чоловіками краще не зв’язуватися, адже буду винна йому до кінця життя. Боюся того, що він може зі мною зробити, адже його жорстокості немає меж. Принаймні так стверджують плітки. Не хочеться, щоб потім мене віддали у бордель, або й взагалі знайшли вбитою на узліссі. 

Захар мовчить і навіть не дивиться на мене, але я відчуваю його контроль у кожному русі, у тому, як впевнено тримає кермо, як не питає дозволу, як вирішує замість усіх. Сподіваюся Кривоненко нам допоможе. Він обіцяв посприяти, щоб мама попала в одну програму, де їй зроблять безкоштовне лікування.

Ми під'їжджаємо мовчки до мого будинку. Грозовський навіть не питає адресу, впевнено паркується біля мого під'їзду. Я розумію, що стала його мішенню. Він дізнався мою адресу, номер телефона, та про мої проблеми. Як тільки авто зупиняється, я відстібаю пасок безпеки. Тягнуся до ручки дверей, але Захар раптово перехоплює мою долоню. Його хватка не болюча, але залізна. Я здригаюся від електричного розряду, який прошиває тіло від цього дотику.

— Я тобі даю час подумати. Я вирішу усі твої проблеми в обмін на невелику послугу. Зрештою, твоя гордість це розкіш, яку ти не можеш собі дозволити.

Вириваю руку і виходжу з авто. Холодне повітря б'є в обличчя, протвережуючи. Майже біжу до дверей, відчуваючи його погляд на своїй спині. Влітаю в під'їзд, ігноруючи ліфт, швидко піднімаюся сходами. Тремтячими пальцями відчиняю двері та заходжу у квартиру. Всередині темно. Тихо підходжу до спальні, заглядаю крізь прочинені двері. Мама спить, а я полегшено видихаю. 

Ранок в університеті починається як зазвичай, але відчуття тривоги не полишає мене з того моменту, як я відкрила очі. На парі з анатомії, професор нудно розповідає про кістки та м’язи. Двері аудиторії відчиняються, і на порозі з’являється декан. Його погляд зупиняється на мені.

— Сніжана Левицька є? — викладач киває і декан продовжує:

— Нехай збирає речі та пройде зі мною.

Мене наче обливають крижаною водою. Мій голос зрадницьки тремтить:

— Щось сталося? 

— Вас чекає слідчий. У нього є декілька запитань. Не хвилюйтеся, впевнений, що все буде добре.

Саме це «не хвилюйся» змушує серце битися швидше. Вчора зустрілася з Грозовським, а сьогодні мене відвідує поліція. Я майже впевнена, що це через нього. Це зайвий раз доводить, що не варто з ним зв’язуватися. Піднімаюся з-за парти та виходжу з аудиторії. Ми йдемо коридором мовчки.   Декан зупиняється біля дверей з табличкою «Аудиторія 312» відчиняє двері:

— Ось Сніжана Левицька, — пропускаючи мене всередину, каже комусь.

В аудиторії лише один чоловік. Русяве коротке волосся, акуратна щетина, сірі очі, у яких немає ні агресії, ні зверхності. Він підводиться:

— Дякую, пане декане. Далі я сам.

Двері зачиняються, а я поглядом обвожу кімнату, ніби можу десь заховатися. Чоловік простягає мене руку, я невпевнено тисну холодну долоню. 

— Я слідчий Олександр Литвин. Маю до вас декілька запитань, можете сісти, — вказує рукою на стілець.

Його тон не схожий на допит, а швидше  на розмову, до якої готувалися. Здається, він вже знає відповіді, але хоче почути мою версію. Я розміщуюся на твердому стільці. Випрямляю спину, кладу руки на коліна, намагаючись приховати тремтіння пальців. Слідчий влаштовується навпроти, відкладає телефон убік і лише тоді дивиться мені в очі. Я не витримую та порушую тишу:

— Про що йдеться?

— Про події в ніч з дев'ятнадцятого на двадцяте березня, — він відкриває теку. — Поранення пана Захара Грозовського. Камери зовнішнього спостереження зафіксували, що ви перебували на місці злочину разом з ним.

Мене одразу кидає з жар. Серце прискорює ритм, а у горлі пересихає.

— Місце злочину? — перепитую. — У моїй присутності злочину не було. Що сталося?

— Що ви робили там з Грозовським? — слідчий ігнорує моє питання.

Я важко ковтаю. Свідчити про Грозовського, це власноруч приписати собі вирок. Хоча, з іншого боку, я навіть не уявляю про який злочин йде мова. Стискаю плечима та зізнаюся:

— Він був поранений. Я перев’язала йому рану і пішла геть.

— Рана від чого? — чоловік підозріло зіщулює очі.

— Не знаю, — нервово кусаю губу і розумію, якщо не заспокоюся, то накличу на себе зайві підозри. — Якийсь поріз. 

— Ножове поранення чи вогнепальне?

— Кулі там не було, — відповідаю не роздумуючи.

— Чому ви не викликали швидку?

— Рана не настільки глибока, — брешу, відчуваючи, як горять щоки.

— І у вас не виникло запитань звідки взялася та рана?

— Він не сказав.

— Ви знали, що сталося до того, як ви його побачили?

— Ні, — хитаю головою.  Стискаю пальці так сильно, що нігті впиваються в шкіру.