Розділ 5

На мить в її очах з’являється паніка. Я багато дізнався про неї і зараз з насолодою спостерігаю за її розгубленість. Зрештою, вона стискає плечима:

— А ти б дозволив, щоб тобі  допомогла студентка, яка тільки вчиться на лікаря?

— Чому ти допомогла мені? — ігнорую її питання. Я припускав, що її хтось підіслав до мене, адже у прості збіги не вірю. Проте вона виявилася чистою. Дівчина кусає бургер:

— Це моє покликання. Не можу пройти повз, якщо комусь потрібна моя допомога.

Нахиляюся ближче. У тісному просторі авто, відстань між нами скорочується до мінімуму. Мені потрібно з’ясувати те, заради чого я затіяв цю зустріч. Повільно роблю ковток кави.

— Розкажи про себе, з ким живеш?

— З матір’ю, — Сніжана знову відповідає з набитим ротом і здається добряче голодною. Вона не намагається мені сподобатися, не переймається який зараз має вигляд та позбавлена фальші. 

— Де твій батько?

— Він втік від нас сім років тому і більше я нічого про нього не чула.

Уважно дивлюся у її обличчя та намагаюся зрозуміти чи вона не обманює. Я знаю, що Левицького немає у місті, але можливо його донька знає, де він зараз живе.

— Чому він втік? — мій голос звучить рівно, але всередині кожен нерв натягнутий, як струна. — Сім років довгий термін. Чоловіки не зникають просто так, особливо коли залишають сім'ю напризволяще.

Сніжана проковтує останній шматок і відкладає порожню обгортку. Вона бере каву, стискаючи стакан обома руками, ніби намагаючись витиснути з нього залишки тепла.

— У нього були борги. Він грав у казино, позичав у кого міг, а одного дня похапцем зібрав свої речі і втік. Мама довго плакала, а я просто навчилася жити без нього.

— Ти знаєш, на кого він працював? —  нахиляюся ще ближче, так, що відчуваю тепло її тіла. Хочеться з’ясувати чи знає вона, що пов’язувало мене з її батьком.  Дівчина стискає плечима:

— Ні, він не розповідав, — Сніжана повертає голову. 

Наші очі опиняються на одному рівні. У салоні так тихо, що я чую, як сполохано б'ється її серце, але в погляді все ще та сама крижана впертість. Вона зіщулює очі:

— Навіщо тобі це? 

Я мовчу. Розумію, що брехнею про неземне кохання з першого погляду я не відкуплюся, але і правду казати не збираюся. Намагаюся відповісти якось нейтрально:

— А навіщо люди зустрічаються? Щоб приємно проводити час.

Її щоки забарвлюються у багряний колір. Дівчина здригається. Склянка в її руках ледь не перевертається. 

— Зараз мені не потрібні стосунки.

— Це ти так думаєш, бо досі не була у стосунках зі мною.  Я дуже щедрий з жінками, — кидаю свій фірмовий козир. 

Всі дівки почувши про гроші, одразу зацікавлюються мною і Сніжана не стане виключенням. Я перехоплюю тендітні пальці. Вони холодні, попри гарячу каву. Вона намагається висмикнути руку, але я міцно тримаю її. Дивлюся в її зіниці, розширені від гніву. Дівчина тремтить, а я не можу збагнути від чого: від холоду, чи від страху. Вона хитає головою:

— Мене це не цікавить.

Забираю руку з її пальців та відхиляюся:

— Ти мене боїшся? 

Сніжана мовчить, дивиться мені прямо в очі, і у її погляді  та сама сталь, яку я побачив у провулку. 

— Судячи зі слави, яка шириться про тебе містом, то нерозумно було б тебе не боятися. Проте я бачила тебе в крові, в багнюці, і ти більше не здаєшся мені всемогутнім, ти звичайний смертний, зі своїми слабкостями.

Я посміхаюся. Вона перша, хто наважився сказати мені таке в обличчя, і це найкращий десерт за весь вечір.

— Смертні чоловіки набагато небезпечніші за богів, адже вони відчувають смак до життя. 

Вона завмирає з напіввідкритим ротом. Короткий спалах страху в її очах приносить мені майже фізичне задоволення. Я нахиляюся настільки близько, що відчуваю жар від її шкіри. З моїх вуст вилітає те, заради чого я прийшов:

— Стань моєю дівчиною, — її обличчя блідне, а сині очі розширюються і нагадують два озерця. Я впевнено продовжую:

—  Мене цікавить гарна картинка: пристрасть на публіці, спільні виходи, заголовки про мене та мою наречену, дописи у соцмережах про наше неземне кохання. Ти робитимеш все, що я скажу. Публічно цілувати мене де та коли я накажу. 

Вона мовчить декілька секунд. Я вже бачу, як у її голові прокручуються варіанти, але раптом вона видає короткий, хрипкий сміх.

— Моя відповідь  ні. Шукай собі іншу ляльку для своїх ігор. Я точно не та, хто тобі потрібний. Чоловіки твого рівня зазвичай зустрічаються з довгоногими силіконовими ляльками, а я навіть на високих підборах не можу стояти рівно і особисте життя не бажаю афішувати.

Всередині мене спалахує злість. Та як вона сміє? Мабуть, вона ще не зрозуміла, що мені не відмовляють. Дивлюся в її бунтівні очі і усвідомлюю, що мені доведеться грати з нею дуже тонко. Не змінюю виразу обличчя, адже емоції це слабкість, а я не дозволяю собі слабкостей вже дуже давно.