Розділ 4

Я мовчки знімаю верхній одяг, кидаю його на огорожу і беру ковдру. Рукави сорочки закочую до ліктів.
— Відчиняй.
Дівка відчиняє сталеві двері з ґрат. Я заходжу. Барон миттєво перемикається на мене. Він не кидається відразу, а вичікує, перевіряючи мою реакцію. Я не роблю різких рухів. Боком, як і казала Сніжана, просуваюся ліворуч. Дівчина заходить праворуч, тримаючи петлю напоготові. Пес кидається до мене. Я ледь встигаю відсахнутися, відчуваючи, як клацають щелепи в сантиметрах від мого коліна.
— Зараз! — кричить Сніжана.
Я накидаю ковдру. Це важка, груба тканина. Барон моментально губиться, починає крутитися на місці, намагаючись скинути ворога, котрий позбавив його зору. В цей же момент Сніжана блискавично накидає петлю на його шию і з силою притискає шест до металевої сітки вольєра, фіксуючи голову пса. Вона діє як професійний мисливець.
— Тримай ковдру! Не дай йому виплутатися! — командує вона.
Я навалююся всією вагою на загорнутого в ковдру пса, притискаючи його до підлоги. Відчуваю крізь тканину шалене серцебиття тварини і його неймовірну силу. Сніжана в цей час встромляє шприц у стегно. Через десять секунд усе скінчено. Вона відпускає петлю, і ми обоє вискакуємо з вольєра, зачиняючи засув. Барон залишається всередині, збитий з пантелику, заплутаний у ковдрі, але вже з ліками в крові.
Я стою, важко дихаючи. Моя сорочка в багнюці, на передпліччі видніється подряпина від сітки. Обертаюся до неї. Сніжана витирає чоло рукою, залишаючи на шкірі темний слід.
— Непогано як для початківця, — її голос трохи тремтить від адреналіну.
Я роблю крок до неї, беру її за підборіддя, змушуючи подивитися на мене. Вона застигає на місці й навіть не рухається. Вперше помічаю які красиві у неї очі. Сині, глибокі, нагадують волошкове поле. Світле волосся вибилося з-під шапки і здається дівчину зовсім не бентежить її вигляд. Скупа посмішка з’являється на моєму обличчі:
— Ти гадала я не приїду чи злякаюся пса?
— Ні, я сподівалася, що ти допоможеш, і ти це зробив.
— Отже, ми врятували твого пса. Тепер ти змиєш цей бруд і ми поїдемо звідси. Є розмова.
Вона киває та прямує до будівлі. Я дивлюся на свої руки. Манжети сорочки безнадійно зіпсовані, на штанах видніються плями від собачих лап. Якби мої конкуренти побачили мене зараз, то вони б вирішили, що я збожеволів, але я відчуваю як адреналін бушує у крові.
Сніжана повертається в іншій куртці та шапці. Я відчиняю їй двері й вона сідає в авто. Розміщуюся за кермом і дивлюся на неї краєм ока. Сніжана кутається у свою куртку, намагаючись сховати підборіддя у високий комір. Виїжджаю на дорогу і порушую напружену тишу:
— Давно допомагаєш у притулку, чи це спеціально для мене така акція?
— Не тіш себе, вчора я ж казала, що маю плани на вечір, але ти вперто не хотів слухати. Я ходжу до притулку час від часу. У них звільнився ветеринар, поки не знайшли нікого, то я допомагаю чим можу, — вона переводить на мене погляд та злегка всміхається. — Ти добряче забруднився. Мабуть, тобі шкода сорочки, яка коштує більше, ніж увесь річний бюджет цього притулку.
— Це просто річ. Я не прив’язуюся до того, що можна купити.
— Однак, не личить з’являтися у ресторані у такому вигляді.
— Якщо тобі буде некомфортно, то ресторан на сьогодні відміняється.
Вирішую перевірити чи вона справді така проста, якою намагається здаватися. Зупиняюся біля закладу з фастфудом та роблю замовлення. Купую два великих паперових стакани кави та величезні бургери. Сніжана дивиться на мене так, ніби в мене виросла друга голова.
— Тримай, — простягаю їй пакет. — Поїмо на березі.
— Я не голодна, — різко відказує.
— А я не звик їсти сам. Якщо хочеш, скористаюся доставкою їжі і замовлю тобі щось інше, — очікувано дивлюся на неї.
Зазвичай зі мною дівчата вечеряють у дорогих ресторанах, і зовсім не у захваті від піцерій, кафе, а тим більше від фастфуду. Сумніваюся, що мої колишні це б їли. Сніжана все ж таки бере пакунок з моїх рук.
— Не потрібно нічого іншого. Дякую!
Я їду на набережну. Нічна річка має вигляд розплавленого срібла, вкритого крижаним мереживом. Я вимикаю двигун та розкладаю паперовий пакет на центральній консолі. Запах підсмаженого м'яса і спецій миттєво заповнює простір, витісняючи холод.
— Їж, — розпоряджаюся. — На лавці ми б замерзли за дві хвилини, а так у нас вечеря з видом на льодохід.
Сніжана бере їжу. Її пальці все ще червоні від холоду, і вона мимоволі гріє їх об гарячий стакан з кавою. Вона кусає бургер, заплющує очі так, наче ця їжа здається їй божественною.
— Знаєш, Грозовський, — вона говорить з набитим ротом, а потім ніяково ковтає, — ти зараз зовсім не схожий на ту людину, від якої тремтить все місто.
— А на кого схожий? — я теж беру свій бургер, ігноруючи те, що соус може заплямувати шкіряну оббивку.
— На того, хто теж колись був голодним, — вона дивиться мені прямо в очі. У салоні напівтемрява, лише тьмяне світло приладової панелі підсвічує її обличчя, роблячи погляд неймовірно глибоким. — Ти занадто впевнено тримаєш цей паперовий стакан. Ти не народився з золотою ложкою в роті, так?
Я повільно ковтаю каву. Вона бачить мене наскрізь, і це починає мене бісити й захоплювати одночасно.
— Це довга історія, Сніжано. Сьогодні ми поговоримо про тебе. Наприклад, чому ти збрехала, що є лікарем?