Розділ 3

Захар
Кермо мого авто звично лягає в долоню. Плече все ще ниє. Тупий, пульсуючий біль нагадує про вчорашню дірку в тілі й ту зухвалу дівчину, яка затиснула її краваткою. Я їду до ресторану. Все прораховано. Столик заброньовано, квіти, які я навіть не обирав, уже на місці. Дівчата люблять квіти та подібні непотрібні речі. Сподіваюся дорогий ресторан, подарунки та мій шарм зможуть її розговорити. Хто б міг подумати, що донька Олексія Левицького сама мені зустрінеться. У мене з її батьком давні рахунки й ця дівка стане моїм квитком до її батечка. Вона точно прийде. Всі дівки приходять, коли розуміють, хто я такий.
У кишені вібрує телефон. Натискаю на гарнітуру.
— Кажи, Арсене.
— Об'єкт не вийшов. Ми чекаємо під під'їздом уже двадцять хвилин.
— Ви впевнені, що не помилилися адресою?
— Так, — Арсен прокашлюється. — Вчора я уважно за нею стежив, і тут її приписка. Її мати каже, що вона пішла годину тому у справах. Ми перевірили, у квартирі її немає.
Стискаю кермо сильніше. На мить у салоні стає затісно. Поїхала? Куди вона могла подітися, коли я чітко сказав час?
— Шукайте, — кидаю коротко і вимикаю зв'язок.
Відчуваю, як усередині закипає холодна злість. Вона що, справді вирішила зі мною погратися? Чи вона настільки дурна, що не зрозуміла вчорашнього попередження? Більшість жінок на її місці вже б обривали мені телефон, та самі вішалися б мені на шию, а ця…
Знаходжу її номер у контактах. Я змусив пацанів дізнатися про неї все. Пальці самі набирають виклик. Слухавку знімають лише після п'ятого гудка.
— Ти де? — мій голос звучить як удар батога. Ніяких прелюдій, нехай знає, що зі мною не жартують, а мої вказівки обов’язкові для виконання.
— А це хто?
Я ледь не захлинаюся. Вона не може мене не впізнавати.
— Той, з ким у тебе побачення о дев’ятнадцятій.
— А, Грозовський, — дівка вдає, наче щойно згадала про мене. На фоні чути якийсь дикий гавкіт. — Я ж сказала, що не приїду, у мене плани і я не можу їх змінювати, бо так тобі захотілося.
Я стискаю кермо від злості. Та як вона сміє?
— Мабуть, ти не зрозуміла з ким маєш справу.
— Навпаки, чудово розумію, знаю на що ти здатний, тому впевнена, що ми не підходимо одне одному й у побаченні немає сенсу. Проте, якщо тобі так сильно хочеться мене бачити, то приїжджай сам. Зараз напишу адресу, проте якщо не приїдеш, то я не ображуся.
Вона закінчує виклик. Перша. Дівка посміла не тільки не прийти на побачення, але й виставляти свої умови! Каже, не підходимо одне одному. Ха! А вона мені й не потрібна, як жінка. Сніжана надсилає мені адресу повідомленням. Дивлюся на екран, гуглю місце і це виявляється притулок для тварин. Мене щойно відшили? Відправили на пустир до бездомних собак замість вечері в елітному закладі та віника з квітів?
Лють підіймається хвилею, але за нею, неочікувано навіть для мене самого, приходить щось інше. Гострий, колючий азарт. Вперше за останні декілька років мені стає цікаво. Ця маленька дівчинка з очима кольору криги вирішила, що вона може диктувати мені умови?
— Смілива або дурна, — шепочу сам до себе, розвертаючи машину через дві суцільні смуги.
Відчуваю, як губи розтягуються в хижій посмішці. Вона думає, що це її територія і собаки налякають мене більше, ніж озброєні найманці в провулку. Тисну на газ, відчуваючи, як адреналін витісняє біль у плечі. Вечір перестає бути банальним.
Через пів години приїжджаю на місце. Виходжу з машини, і мої італійські туфлі за п'ятсот баксів миттєво зникають у багнюці змішаній з тирсою. Запах тут специфічний. Гниле сіно, дешевий корм і псина. Навколо лунає симфонія гавкоту, від якої закладає вуха. Проходжу вперед і помічаю її. Сніжана стоїть під тьмяним ліхтарем у куртці, штанах, кросівках, а волосся вибилося з-під шапки. Це перша дівчина, котра прийшла до мене на побачення без глибокого вирізу декольте та короткої спідниці. Підходжу до неї й не встигаю нічого сказати, як вона мене випереджає:
— Приїхав, — Сніжана не питає, а констатує. У руках у неї довгий металевий шест із петлею на кінці та шприц-пістолет. — Допоможеш, чи будеш стояти й прикрашати собою цей пейзаж?
— Що треба робити? — цікавість бере верх і я відкладаю свою заготовлену промову з погрозами на потім.
Вона вказує на вольєр. Там, у самому кутку, застигла кудлата гора м'язів. Метис кавказця, величезний, із налитими кров’ю очима. Він не гавкає, а видає низьке, утробне гарчання, від якого вібрує повітря.
— Це Барон. У нього сильна інтоксикація, він у стані афекту. Мені треба ввести антидот, але якщо я просто зайду, то ця собака може розірвати мені горло раніше, ніж натисну на поршень.
Сніжана простягає мені важку, пахучу ковдру і розкладний затискач.
— Їжа його не візьме, він занадто хворий, щоб їсти. Твоє завдання зайти з лівого боку. Не дивись йому в очі, він сприйме це як виклик. Ти маєш накинути ковдру йому на голову. У тебе буде секунд десять, поки він намагатиметься скинути тканину і зорієнтуватися. Я зафіксую його петлею за шию до ґрат, і вколю. Впораєшся, чи покликати дівчину доглядачку?
Я дивлюся на цю залізну конструкцію, а потім на собаку. Мої брови повзуть до верху:
— Ти хочеш, щоб я спрацював як жива приманка?
— Я хочу, щоб ти спрацював як чоловік, який вчора вижив після поранення, — вона дивиться на мене впритул, і я бачу в її очах не іронію, а професійний холод. — Ти великий, він відреагує на тебе, а я зроблю свою роботу. Ну що, Грозовський, чисте пальто дорожче за життя цього пса? — говорить з викликом.

Безмежно вдячна за ваші сердечка книзі та підписці на мою сторінку. Не забудьте додати книгу до бібліотеки, попереду найцікавіше.

Ваша - Аврелька!