Розділ 2

Він — Грозовський. Той самий чоловік, чиїм ім'ям я щойно намагалася прикритися, як щитом, насправді виявився мечем, котрий завис над моєю головою. Я не можу йти на побачення з кримінальним авторитетом. Такі як він не обмежуються вечерею, а побачення закінчуються втіхою у ліжку. З усіх сил намагаюся не виказувати свого страху:
— Я сказала, що я не прийду, — мій голос звучить напрочуд твердо, хоча нігті так сильно втискаються в долоні, що стало боляче. — Те, що я помилилася ім'ям, нічого не означає. У нас з тобою нічого не вийде. Шукай собі іншу дівчину для розваг у ресторанах. Не хвилюйся, я мовчатиму про те, що бачила тебе пораненого.
Захар супиться, його обличчя вмить стає жорстким. Схоже, що він не звик до відмов. Чоловік підводиться на ноги, його голос звучить мов грім:
— Ти не зрозуміла, Сніжано. Це не пропозиція. Яре, посади її в машину…
— Не смійте мене чіпати, — різко відступаю, пірнаючи в глибоку тінь між будинками, яку джипи не встигли підсвітити. — Я добре знаю ці двори, якщо спробуєте наздогнати, то я закричу так, що весь район прокинеться. Буде цікаво подивитися, як ти пояснюватимеш поліції свій розірваний бік і краватку на плечі!
— Ти сама назвала себе моєю дружиною, а за такі слова заведено відповідати, — Грозовський наводить аргумент. Я стискаю сумочку у руці:
— Це була помилка. Я просто хотіла, щоб ти дав мені спокій.
— Помилки потрібно виправляти. Я даю тобі дванадцять годин, щоб ти звикла до цієї думки. Можеш йти, але завтра о дев’ятнадцятій автомобіль буде біля твого під’їзду.
— Я не сяду, — розвертаюся до проходу між будинками.
— Сядеш, інакше я прийду за тобою сам, а я зараз дуже не в гуморі, щоб ходити в гості, — він кидає небажані слова мені у спину.
Я поспішаю у темряву, знаючи кожну вибоїну в цьому дворі. Серце калатає у горлі, а я почуваюся дурепою. Опинившись вдома, зачиняю двері на всі замки, і тільки тоді полегшено видихаю. Руки все ще тремтять, а запах металу та дорогого парфуму, здається, в’ївся в мою шкіру.
— Сніжано? Ти чого так пізно? — слабкий голос мами доноситься з кухні.
Я роззуваюся, знімаю пальто та помічаю на манжеті сліди від крові Грозовського. Стиснувши губи, розумію, що не можна, щоб мати це побачила. У її стані будь-які хвилювання є зайвими. Хоч і досі тремчу, але намагаюся, щоб мій голос звучав безтурботно:
— Затрималася у бібліотеці.
Одразу прямую до ванни. Замочую рукави й сподіваюся, що вийде позбутися від свіжої крові. Поспіхом запитаю пальто та мию руки. Виходжу з ванни й одразу наштовхуюся на маму. Вона бачить пальто і в її очах застигає питання. Я виправдовуюся:
— Надворі слизько. Я впала і трохи замастилася.
— Не забилася? — мама говорить з тривогою. Я хитаю головою. — Добре, ходи їсти.
Проходимо на кухню. Через хвилину обоє сидимо за столом. З цими подіями у мене зовсім немає апетиту, але вперто намагаюся з’їсти все, що є у тарілці. Сьогодні мама особливо бліда. Я боюся, що хвороба прогресує. Стискаю виделку і почуваюся безпорадною.
— Ти бліда як крейда, — слова мами витягують мене з похмурих думок. — Щось сталося? На тобі обличчя немає.
— Просто втомилася. Навантаження велике, — беру виделку, але їжа не лізе у горло.
— Не бреши мені, — мама накриває мою долоню своєю. Її рука здається крижаною. — Це через ліки? Я бачила рахунок з аптеки на столі. Сніжано, я ж казала, не купуй той дорогий імпортний препарат, я можу попити наші аналоги…
— Твої аналоги не працюють, мамо! — я мимоволі підвищую голос, і тут же стишуюся, побачивши, як вона здригається. — Вибач. Просто нам потрібно триматися до весни. А там лікар обіцяв поставити тебе в чергу на квоту.
— Ми обидві знаємо, що квоти це для обраних, а операція коштує стільки, скільки ця квартира разом із нами, — вона сумно всміхається, і в її очах я бачу смирення, яке мене вбиває. — Твого підробітку заледве вистачає на ці ліки, а мій лікарняний не покриває витрати.
— Я знайду роботу на цілий день, — кажу впевнено, оскільки для себе вже прийняла це рішення.
— Не смій, чуєш? — мама підвищує голос. — Пообіцяй, що закінчиш навчання. Тобі залишився лише рік, а потім інтернатура. Ти маєш стати чудовим лікарем. Якби твій батько залишився з нами, то все було б інакше.
— Але його нема, — констатую факт. — Він зник, втік як останній боягуз ще сім років тому. Не варто про нього говорити.
Мене охоплює злість. Мимоволі кидаю погляд на стос неоплачених рахунків і пусту упаковку від ліків. Після вечері приймаю душ та лягаю у ліжко. Замість сну бачу лише темний сталевий погляд Грозовського і відчуваю жар його тіла. Мені не можна йти до того ресторану, інакше він змусить стати його черговою лялькою, яку награвшись, викине геть. Проте, йому не відмовляють. Почуваюся загнаною у пастку. Ну, Грозинський, буде тобі побачення, але на моїх умовах.