Розділ 1

— Не намагайся кликати на допомогу, дівчинко, бо це останнє, що ти зробиш у своєму житті, — хриплий, владний голос незнайомця розрізає тишу провулка, змушуючи мене заціпеніти.

Я завмираю, стискаючи лямку сумки. У напівтемряві, між стіною та сміттєвим баком, сидить чоловік. Він тримає руку на плечі, і крізь пальці його білосніжної сорочки проступає темно-червона пляма. Навіть поранений, він має вигляд хижака, який потрапив у капкан, але все ще готовий перегризти горло кожному, хто підійде надто близько.

— Добре, я не викликатиму швидку допомогу, але вам потрібно зупинити кров. Дозвольте мені, я лікар, — брешу про останнє та не наважуюся підійти ближче.

Мабуть, потрібно втекти звідси, але щось не дозволяє залишити цього чоловіка напризволяще. Він супиться:

— Хто тебе послав?

— Ніхто, я просто повертаюся додому. Якщо вам подобається стікати кров’ю, то, будь ласка, я знайду собі інше заняття, — показово розвертаюся й вдаю, що й справді маю намір піти.

— Чекай! — владний голос змушує мене нерухомо завмерти. — Кажеш, ти лікар? — замовчуючи важливу деталь, впевнено киваю. — Добре, глянь на мою рану, мені й справді кепсько.

Я підходжу та опускаюся на коліна біля чоловіка. Він забирає з рани долоню, спускає сорочку з плеча. Під світлом вуличного ліхтаря, бачу ножове поранення біля ключиці. Не дуже глибоке, але його вистачить, щоб чоловік втратив багато крові. Я кидаю на нього миттєвий погляд і помічаю послаблену шовкову краватку на шиї. Не роздумуючи, починаю її знімати:

— Дозволите? Я перев’яжу краваткою рану.

Незнайомець киває, мовляв, байдуже. Швидко розв’язую вузлик, відчуваючи жар, котрий надходить від його шиї. Аптечки немає, антисептика теж. У моїй сумці лише конспекти та пляшка мінералки. Дістаю воду, відкручую кришку і поливаю свої руки, а потім краї рани, змиваючи верхній шар бруду. Це не спирт, але краще, ніж нічого. Складаю краватку у декілька шарів, роблячи тугий валик, і притискаю його прямо до рани.

— Потримайте, — розпоряджаюся.

Чоловік кладе руку поверх складеного шовку, і на мить відчуваю його гарячу долоню на своїх пальцях. Зосереджуюся на вузлі. Мені доводиться майже обійняти його, щоб обвести довгі кінці краватки навколо корпусу чоловіка. Моя щока ледь не торкається його плеча, а пальці впевнено переплітають краї шовку. Тканина врізається в треновані м'язи, я затягую вузол плавним, сильним рухом. Наші обличчя так близько, що я відчуваю його переривчасте дихання на своїх губах.

Мій погляд зрадницьки ковзає нижче рани. М'язи грудей настільки щільні й треновані, що здаються висіченими з темного граніту. На животі чітко видніються кубики преса, а я не розумію, хто міг поранити такого бугая. Він точно може постояти за себе. Темні лінії татуювань прикрашають смагляву шкіру, сорочка звисає з іншого плеча, і лише підкреслює цю дику, небезпечну красу.

— Додивилася? — його голос звучить низько, майже інтимно, змушуючи мене здригнутися.

Щоки миттю обпалює вогнем. Він помітив мою увагу. Наче обпікшись, різко забираю пальці від краватки та намагаюся мати професійний вигляд:

— Жити будете, але все одно потрібно звернутися до лікарні. Таку рану потрібно зашити у стерильних умовах, а не біля баків зі сміттям.

Він хапає мою руку та не дозволяє відхилитися. В його темних очах відбивається цікавість.

— Як тебе звуть?

— Сніжана, — погляд затримується на його чорному волоссі, на якому видніється кров.

— Сніжана і все? А прізвище?

— Сніжана Олексіївна Левицька, — розгубившись, на одному подиху випалюю правду. — Але можна просто Сніжана.

У цю ж секунду в його погляді щось змінюється. Усвідомлюю, що це дивно. Хто питає прізвище при першому знайомстві? Сподіваюся він не має намір перевірити чи я справжній лікар, бо у такому випадку його чекає розчарування. Провулок спалахує від світла фар. Дві чорні тіні джипів закривають виїзд. З автомобілів виходять чоловіки та оточують нас напівколом. Один з них гордовито заявляє:

— Нарешті ми вас знайшли! Все чисто, ми розібралися з проблемою.

У моїх венах холоне кров. Судячи з їхнього вигляду, уявляю, яким чином вони “розбиралися”. Перед мною явно якісь бандити, від яких варто триматися якомога далі.

— О, бачу про вас вже є кому попіклуватися. Мені потрібно йти, я запізнююся, — дивлюся на своє порожнє зап’ястя, де мав бути годинник. Намагаюся підвестися, але незнайомець грубо притримує мою руку.

— Завтра о дев'ятнадцятій годині прийдеш у ресторан “Еліта” на побачення зі мною, — з його вуст це звучить як наказ.

Я не очікувала такого нахабства. Нарешті висмикую свою долоню та підводжуся. Ледь стримуючи обурення, гордовито задираю голову:

— Я маю інші плани, тож змушена відмовитися.

— Скасуєш всі плани. Може ти ще не зрозуміла, але мені не відмовляють, — лунає з натиском. Я розумію, що нізащо не можна показувати свій страх і злегка підвищую голос:

— Може це ти не зрозумів? Я не прийду.

Судячи з того як ці амбали дивляться на мене, то я щойно власноруч приписала собі смертний вирок. Один з чоловіків тягнеться до піджака, а я сподіваюся, що він не шукатиме пістолет. Перед мною явно бандити й від них так просто не втекти. Мені поважна супер поважна причина, щоб відмовитися від цього побачення. Не вигадую нічого кращого, і впевнено брешу:

— Я не ходжу на побачення, я дружина Захара Грозовського.

Навмисно називаю ім’я кримінального авторитета міста. У провулку стає так тихо, що я чую власний прискорений стук серця. Амбали перезираються. У їхніх поглядах вирує дикий коктейль із подиву та глузування. На вустах незнайомця з’являється хижа посмішка, від якої по шкірі бігають мурахи.

— Ти дещо випереджаєш події, крихітко, адже я і є Захар Грозовський і спочатку ми підемо на побачення, а про весілля я подумаю пізніше.

Ні, ні, ні! Що я наробила? Як можна було таке ляпнути? Світ навколо хитається, обличчя заливає фарбою сорому, а повітря у легенях миттєво закінчується.