Чи нам сьогодні усміхнеться сонце?

 У бібліотеці міста все як завжди: багато людей, дітей та роботи. Марлена Морі була вдячна своїй стажерці, що була поруч за касою та допомагала на комп'ютері пробити книжки. 

 Незважаючи на те, що йде дощ, людей було багато. Один за одним вони йшли до каси, аби записати на себе книжку. Десь у дитячому кутку сидить кремезний чолов'яга, що займає дітей казочками. 

 -Не забувайте повертати книги вчасно, будь ласка!-люб'язно каже Марлена останньому клієнту і видихає, натякає напарниці закрити двері до входу. Марлена тяжко валиться на стіл, поправляючи свої темні кучери, поклала окуляри на стіл.

 Її помічниця-блондинка, що почала тільки тиждень тому працювати, зачинила вхідні двері та перевернула табличку на "Зачинено". А після попленталася до своєї наставниці, сіла поряд на стілчик.

 -Ніколи не думала, що так важко працювати!-заявила студентка, дивлячись на колегу.

-А що поробиш?-сміється Марлена.-Щоб отримати гроші, треба неабияк попрацювати, Дана. А це тільки понеділок!

 Студентка з тяжкістю видихнула , закинув назад голову. 

-Я не розумію одне: ти донька бізнесмена, ти можеш навіть не працювати,  тобі все дають!-каже вона,поправляючи коротку спідницю.

-Вона просто людина чесна, на відміну від батька.-йде до них високий і кремезний чолов'яга. Його татуювання були розмальовані фломастерами.-Заробляє гроші чесно, своїми руками. Чи не так, Марле?

 Дівчина посміхнулась, побачивши розмальовані татуювання на ньому. Обличчя його було дуже стомленним, а голос був вже хриплим від довгого виразного читання дітям.

 -Так, Гарфілде.-відповідає Марлена.-Знаючи, що робить мій батько, я хочу якнайменше брати від нього гроші. Ти як взагалі? Може, раніше підеш?

 Чоловік з усмішкою помотав головою. 

-Ні, все гаразд. Хто ж допоможе вам, окрім мене?-каже він і сміється.

-Твоя рація, Гарф.-киває Дана.-Але я не розумію, що можна прям кримінального робити в автосалонах та виноробстві?

 Стажерка подивилась на Марлену з цікавістю на обличчі.

-Повір мені, тобі краще не знати.-кашляє в кулак та, а потім дивиться у вікно, в яке стукає дощ.-Давайте далі працювати, чим раніше закінчимо-тим краще.

 У бібліотеці залишилась лише більш нудна робота: прибирання, перевірка книжок на цілісність, перевірка сьогоднішнього надання книжок споживачам у комп'ютері. Марлена вже була з досвідом, тому швидко закінчила зі своїм та вдягалася у приміщенні для працівників.

 До її плеча доторкається Дана, дівчина трішки злякано обертається до неї. Студентка виглядала збентеженою чимось.

 -Він знов стоїть у входа, Марле.-повідомляє майже пошепки дівчина. Марлена не одразу зрозуміла про кого йдеться, але швидко здогадалася. Вона виглядає з кімнати і бачить у дверей зі скла хлопця під дощем з букетом квітів, його русяве волосся мокре.

 До них зацікавлено підходить Гарфілд, і дивиться теж у той бік, спохмурнів одразу.

-Знов цей Паркер!-каже з недовольним обличчям та обертається до колеги.-Мені його виперти звідсіля, Марле?

-Ні, не варто.-відповіла та.-Це моє особисте, я сама розберусь. Не хвилюйся. 

-Будь обережна, подруго.-тяжко зітхнув той.-До завтра.

-До завтра, друзі.-з усмішкою киває до них та бере у руки парасольку, виходить з кімнати та йде між полиць до виходу, думаючи, що казати своєму колишньому.

 Коли вона виходить на вулицю, то подивилась на Паркера. Він підняв свої щенячі блакитні очі на неї та простягнув їй квіти.

-Привіт.-привітався він.

 Марлена опускає очі на гарний букет та тяжко зітхає, легенько рукою відштовхує від себе їх, відмовляючись.

-Скільки раз я повинна сказати це, Паркер?-мовить вона.-Між нами все скінчено. Крапка. Все.

 З кожним її словом його наче пронзають тисячі ножей у серце, але обличчя все таке ж спокійне. 

-Я розумію, що зробив боляче тобі. Але...я не можу прийняти ту думку, що ми більше не разом. Я дуже звик до тебе, Мар-Мар.

 Від його слів і звертання у неї аж стисло серце, але вона мотає головою у відповідь.

-Ти зрадив мені. Я подібне не вибачаю, ти знаєш.-тихо говорить вона.- Я не хочу більше мати з тобою щось. Благаю, більше не приходь сюди. Залиш мене в спокої, будь ласка.

 Вона відкриває зелену парасольку та йде сходами вниз на зустріч дощу. Паркер проводить її своїм поглядом, стиснувши вуста в тонку лінію.

-Чи можу хоч в останній раз провести тебе додому?-питає тихо він.

 Марлена зупинилась на останніх сходах, обернулась до нього. Вона вагається декілька секунд, але киває.

-Добре, лише останній раз.

 Колишній з усмішкою спускається до неї під парасольку та йде поруч з букетом квітів. Вони йшли увесь шлях мовчки, дивлячись тільки вперед і не торкаючись одне одного, наче чужі люди. Хоча декілька тижнів тому вони не могли один без одного. 

 Коли вони дійшли до її під'їзду, вона складає парасольку та обертається до нього, що стоїть позаду неї.

-Прощавай, Паркер.-каже вона ці слова.

 Хлопець лише мовчки глянув їй в очі в окулярах, а потім його погляд спустився до її рожевих вуст. Паркер прикусив свою нижню губу та змусив відвести погляд, простягнув їй знов той букет.

-Все ж, забери його собі.-каже він. Вона забирає букет у руки, запах вдарив у носа.

-Дякую...

-Сподіваюсь, ми ще зустрінемося.-всміхається він.-Прощавай, Мар-Мар.

 Паркер обертається та йде собі, провів руками по мокрому волоссю. Марлена тяжко видихає, намагаючись усвідомити, що може вже не побачити людину, що була частиною її життя.

 Вона обертається до дверей під'їзду, відкриває двері та йде на другий поверх, відкриває двері своєї гарної і дорогої квартири. Дівчина одразу знімає свої чоботи на вході, кладе парасольку на кут стіни, а після роздягається. Дістає вазу з полиці, наливає в неї воду та кладе квіти в неї. Саму вазу вона ставить посеред столу на кухні, сідає та милується ними.

 А потім задзвонив телефон. Це була Дана, тому Морі швидко відповідає.

-Марле, все гаразд?-питає та, позаду було чутно інші голоса.-Я хвилююсь.