Глава шістнадцята. Хвороба.

    Він напав неочікувано. Спочатку декілька його «друзів» змогли прорвати оборону одного вечаро. Потім з'явились більш сильні, ну а ще через час з'явився і сам Іскрафлірт. Звісно, він не одразу нападав. Лиш слідкував за тим, що виробляють його люди. Але побачивши, що їм дають відсіч, вирішив теж діяти.

    Гордон готувався до битви. Його, і ще декількох людей як одних з доволі сильних військових вирішили пустити в бій лиш через декілька хвилин, сподіваючись, що таким чином буде краще. Не знаю, краще це, чи ні, але за Гордона я хвилювалась дедалі сильніше.

    Не хотілось його відпускати, розуміючи, що може статися щось погане. Не хотілось потім якщо що, чути погані новини. Не хотілось, щоб його ранили...

     Але нажаль, нічого я проти цього зробити не могла. Коли чоловік перевірив вже в який раз свою зброю, він взявся за мене. Звісно, з собою він не брав мене - та я й не хотіла якщо чесно лізти до битви, щоб потім було ще більше жертв, - але про безпеку треба було подбати.

— Навіть не дивлячись на те, що ти звичайна людина, ти вже можеш робити багато, якщо постараємося.

— Тобто? - Трохи здивувалась я.

    Колись Гордон казав, що звичайні люди не володіють тими здібностями, якими володіє він та інші схожі на нього люди. Але зараз він казав про мене трохи інше. 

    Тихо хмикаю. Звісно, декілька ритуалів я вже вмію проводити завдяки знанням чоловіка, але не більше.

     Гордон обережно поклав руку на моє плече. Я подивилась на його обличчя.

— Слухай... Між нами зараз великий зв'язок. І він доволі кріпкий. Я не знаю, як тобі це правильно пояснити, але спробую. Розумієш... Якби я тоді перестав з тобою якось контактувати, майже не звертаючи уваги, а лиш виконав своє завдання, цього зв'язку між нами ніколи й не було б. І зараз... Гм... Вийде так, що тепер ми назавжди пов'язані з тобою.

     Пов'язані? Пов'язані... 

     Я повторила це слово декілька разів. Пов'язані... І будемо пов'язані назавжди...

     Якщо чесно, якийсь час мені було важко зрозуміти усе це. Зараз уся ситуація давила на мене, так ще й подібне...

— Вибач, що сказав тільки зараз. - Він обійняв мене.

      Нічого не кажучи, я обійняла його у відповідь. Якийсь час ми стояли мовчки. Потім, відпустивши мене, Гордон мовив тихо:

— Ну, все. Мені вже час іти...

      Коли він стояв уже біля виходу, я зупинила його, схопивши за руку. Той озирнувся до мене, і коли хотів запитати, що сталось і чому я так зробила, я мовчки знову обійняла його. Потім, «змусивши» нахилитись до себе, ніжно торкнулась своїми губами його, трохи піднявши його маску.

..

..

..

..

..

    Вони увірвались до будинку лиш через декілька годин. Я була готова до цього, як ніколи. Все ж, Гордон гадав, що коли-небудь це повинне було статися. І ось, сталося.

     Стримуючи собак до потрібного мені часу, я сиділа, прислухаючись до їх тихих кроків. Вони наче гадали пограбувати нас, коли обшукали декілька кімнат, і вже збирались заходити до тієї, де сиділа я.

    Коли двері відкрились, я перестала намагатись стримати собак, і ті з голосним гарчанням кинулись на двох людей. Не очікуючи цього, вони не встигли повитягати зброю. Я тим часом, доки собаки їх «відволікали», швидко намалювала портал. Хай у другій реальності трохи відпочинуть.

    Гордон наче казав, що через те, що ми тепер пов'язані, якась частина його магії перейшла до мене. Тобто, він все ще мав стільки ж сил, як і до цього, просто тепер через цей зв'язок я теж була здатна на багато речей.

     Портал засвітився. Я, встигнувши відскочити й забрати з собою собак, дивилась на те, як ті люди зникали разом з порталом у другу реальність. Хай ті потвори про них подбають.

     Коли за цими двома прийшло ще більше, гадаючи, де ж ті ділись, я вирішила собаками не ризикувати. Чоловіки були вже готові якщо що до битви, і перерізали б швидко тваринам горлянки. А собак мені шкода. Все ж, їх життя і без цього потріпало сильно...

    Я швидко знову почала малювати портал все ж в ту другу реальність. Потім повернувши до себе увагу, заманила їх туди, і відправила слідом за своїми друзями.

    Може, вони все ж і виберуться звідти, але коли?

    Коли я вже втретє проворочувала подібний трюк, десь під ребром трохи занило. Не сильно так, але відчутно. Це було дивно, бо я ніде наче не вдарялась, тому боліти воно не повинно було.

    Гордон... З ним точно щось не так. Я вийшла з будинку, до цього на квартиру про всяк випадок поставивши такий собі слабкий, але захист. Звісно, він не дуже сильний, але принаймні, це щось. Та і собаки там зараз. Якщо що, гадаю, впораються. Сподіваюсь...

    Битва була в самому розпалі. Я навіть спочатку не помітила Гордона, але коли помітила, він сидів на землі, опершись спиною о стіну якогось будину та інколи роззирався по сторонах. Десь під ребром у нього була доволі сильна рана. Він важко дихав.

    Я швидко побігла до нього. Опинившись поряд, я допомогла йому сісти більш зручно.

— Що ти тут робиш? - Тихо, хрипко але доволі серйозно запитав чоловік, подивившись на мене. - Тобі не треба тут бути. 

— Вибач...

    Я дістала бинт. Його згадала взяти тільки перед виходом. Обережно замотавши його рану, я допомогла встати Гордону. Але потім, впевнившись, що він стоїть впевнено на ногах, вдарила якогось чоловіка в лице, який підійшов занадто близько. Той відсахнувся, тримаючись за обличчя.

— Ти певен, що можеш далі битися? - Запитую, різко вдаряючи ще одного чоловіка. - З такою-то раною...

— І не з такими бився. - Мовивши це, Гордон дістав рушницю. - Ну що ж, раз вони не хочуть по-хорошому, тоді вони самі це обрали.

    Не встиг чоловік трохи відійти, як його різко збили з ніг. Той спробував втриматись, але це вийшло доволі погано. Іскрафлірт.

— Ну що ж, ось і настав час нарешті поговорити з тобою. - Мовивши це, монстр з силою ударив Гордона по боку - якраз там, де була рана.