Глава тринадцята. Третя реальність.

     У третій реальності замість постійної темряви тут був сильний туман. Теж тиша. До тиші я встигла вже трохи звикнути навіть тоді, коли знаходилась ще у тому пустому місті, доки валялась у комі, і тепер вона не здавалась мені аж настільки дивною. Я б сказала навіть, що було б дивно, якби тут були хоч якісь звуки окрім наших і без того ледь чутних кроків.

    Тут було не так темно, як у другій реальності, як я й казала до цього. Точніше, тут як і тоді, в комі, були постійні сірі хмари, які, схоже, були розташовані настільки високо - хоч це й було дивно та якось неправильно, - що ми не могли їх нормально бачити. 

     Тут було багато пагорбів. Одні високі й товсті, інші не дуже. Один схоже можна було подолати лиш за одну хвилину. Але часу в нас поки що не було для того, щоб це перевірити.

     Одна з собак легенько притислась до моєї ноги. Вона наче таким жестом показувала мені, що якщо що, не дасть скривдити не дивлячись на все.

     Я обережно гладжу її по голові. Вона притискає вуха до голови, і підіймає морду. Карі очі собаки почали «бігати» по моєму обличчю, наче намагається побачити страх чи щось схоже. 

    Я повільно переводжу свій погляд на Гордона, який стояв поряд, роздивляючись усе по сторонах. Розумію його. Спочатку треба усе роздивитись добре, щоб зрозуміти, чи безпечно робити перші кроки.

— Все добре? - Запитую, коли ця пауза затягнулася на декілька хвилин, почав трохи хвилюватися.

— Ніби так. - Той кивнув, і пішов доволі впевнено вперед. Я пішла за ним.

     З кожним разом кроком у мене складалось таке відчуття, наче за нами слідкували з кожних сторін. Але кожного разу, коли я озиралась по сторонах, нічого й нікого на диво не було.

— Слухай, ти теж це відчуваєш?... - Тихо запитала я, коли ми прийшли ще трохи.

— Так. І це доволі дивно. Коли я був тут в останній раз, тут такого не було. Але, як то кажуть, часи змінюються, і життя теж.

   Я знову озирнулась по сторонах про всяк випадок. На секунду мені здалось, що десь там, далеко, з'явилась чиясь тінь, яка якраз і слідкувала за нами. Але, схоже, це мені просто здалось.

    Через якийсь час ми зайшли у доволі велике на перший погляд місто. Усе тут було дивним, не таким, як у звичайних людей, як би це дивно не звучало.

     Тут було дивним геть усе. Від розташування будівель, які інколи нависали над землею навіть не дивлячись на те, що під ними нічого не було - води, чи інших «поверхів», - до дивного підбору кольорів. Усе було доволі яскравим. Настільки, що інколи навіть сліпило очі. Це сильно вирізнялось у довколишніх більш блідих кольорах.

    Та й рослинність тут ставала теж дивною. Наприклад, якщо ще на початку шляху трава була звичайного кольору, хоч і трохи блідого з-за туману довкола, тут вона була взагалі синьою. Може, якась магія, чи щось таке?

     Коли ми пройшли ще трохи, Гордон різко змусив мене притиснутись майже повністю до землі, щоб сховатись за одним з доволі великих каменів. Деяким собакам прийшовсь пащі руками позакривати, щоб вони не видали нас. Спочатку не зрозуміла трохи такої реакції, хоч повністю й довіряла чоловікові, але потім побачила все на власні очі.

    У центрі міста була дивна конструкція з чорного матеріалу. Щось схоже на каміння, але то не точно. Довкруж, утворюючи ідеально рівне коли сидять дивні люди, одягнуті як справжні сектанти, які можливо, ними не є, хоча важко сказати щось інше про тих, хто сидячи в такому кругу, дивно рухається. І кажуть ще щось дивне - тільки зараз почула. Щось схоже на «занбай». Що це значило, мені й знати особливо не хотілося.

     Їх голоси були настільки схожі й наслідки однаково усе робили, що можна було подумати, що це «співає» одна єдина людина. Я не знаю, з чим це можна порівняти. Щось схоже, коли зрублене дерево падає донизу. Воно скрипить інколи голосніше, тонше, інколи грубіше, важче. Ось тут було щось схоже.

    Рухи їх теж були настільки плавними й схожими одне на одного, що навіть волею не волею помічаєш, скільки вони вкладаються в ці рухи. Мабуть, довго йшли до того результату, щоб ось так бути «схожими» в цій справі одне на одного. Щоб усе було ідеально.

    Але ось питання - для чого вони це роблять? Воно звичайні культисти, які мають свою дивну віру і на яких не треба витрачати час, чи все ж є в них щось особливе?

    На це питання не було відповіді аж до того моменту, як на такий собі «вівтар» поклоніння не вийшов він. Увесь у бинтах, наче його обличчя було спотворено настільки, що він робив вигляд, наче там було багато ран, лиш би не показувати його. Увесь у якомусь старому лахмітті, хоч тут я й розуміла його трохи, що в такій позиції навряд чи зможеш знайти собі нормальний одяг.

    Він рухався повільно, але не граційно. Рухи були важкими, наче він дійсно мав багато ран. Спочатку він став на вівтарі, роззираючись по сторонах і дивлячись вже на зупинившихся сектантів, які тепер притислись до землі, наче молячись йому. 

    Майже нічого не розуміючи, я подивилась на Гордона, який обережно визирав, дивлячись на усе це дійсно. Вони що, дійсно змогли «прикликати» свого якогось Бога? Я завжди гадала, що таке неможливо.

    Точніше, у якомусь сенсі я вірила в те, що є якісь там сили, які інколи допомагають нам. Але щоб настільки... Мені здається, чи це вже занадто навіть для таких світів?

— А я казав, що тут відбувається усе дивне. - Подумки мовив чоловік, коли нарешті помітив мій запитальний погляд. - Якщо чесно, я й сам інколи не розумію що кінця, що тут відбувається.

   Я кивнула. Так, третя реальність дійсно вражає. При чому кожним разом все сильніше й сильше. Спочатку дивний город, тепер це...

    Але саме «гаряче» почалося далі. 

    Один з тих культистів не підіймаючи голови, почав повільно підійматися по сходах нагору, до дивного Бога, якщо, звісно, одним з Богів його взагалі можна було назвати. Бог дивився на нього очами, чимось схожими на очі риби. Терпляче чекав, доки той підійметься, а потім, коли нарешті дочекався, дістав нож, який висів десь на його поясі.