Глава дванадцята. Глюки.

      Гордон ніби казав, що сьогодні останній день нашого перебування в другій реальності. Нічого цікавого чи корисного тут не було, а потвори так і хотіли, що вбити нас. Вони зходились сюди так, як зазвичай злітаються комахи на світло, коли настає літній вечір, а якась людина вийшла попити на веранді чай, та порозмовляти з друзями чи родичами.

     Хотілось би мені поскоріше звалити звідси... По відчуттям пройшов вже майже цілий тиждень, як ми знаходились тут, і чоловік ганяв інколи то тут, то там, намагаючись знайти хоч щось нове. Звісно, він знайшов, але зовсім трохи.

     Тільки підтвердження того, що Іскрафлірт народився у третій реальності, і що той був тут. Якраз через Іскрафлірта тут постійно була темна ніч, що й носа власного не бачиш. Чому він вирішив зробити ще більш проблем людям, які тут жили - хто його знає. Але той же самий дідусь, який вирішив прийняти нас до себе - я інколи намагалась допомагати йому чим могла, щоб якось віддячити за допомогу, доки не було Гордона, - казав, що ніби Іскрафлірт чимось хворий.

    Це не була якась «типова» проблема по типу шизофренії, чи роздвоєння чи навіть потроєння особистостей, як буває у деяких злодіїв у не дуже якісних фільмах жахів, які здавалось би, зняли від балди. Щоб познущатися. Це було щось більш глибоке. Щось, що могло бути зарите ще в той час, коли поганець тільки народився. Але ось що саме - хто його, цього Іскрафлірта, знає.

     Коли Гордон оголосив, що через декілька годин - йому треба було перевірити ще одну цікаву теорію, - ми нарешті повернемося додому, я все ж зраділа. І раділа навіть тоді, коли чоловік сказав, що все ж нам доведеться через два-три дні відправлятись вже у третю реальність, коли ми трохи відпочинемо і наберемось сил, щоб продовжувати розслідування.

     Хотілось пожити хоч ці декілька днів знову нормально, як усі звичайні люди. 

    За час знаходження у другій реальності я почала погано спати, бо постійно прокидалась через усілякі звуки. Майже постійно чуючи щось - будь то навіть тихі кроки в квартирі, - мені здавалось, що ось-ось на нас повинні напасти. Через такі недосипи хотілось нарешті лягти на теплу кровать і проспати як мінімум з тиждень, щоб знову набратися сил.

    Але не тільки зі сном у мене були проблеми. Хотілось нормально поїсти - економили їжу, - і помитись. Нормальної ванної тут нема, усі колись мились на дворі, коли монстри ще не намагались усіх так агресивно вбити. Навіть не дивлячись на те, що я не відчувала власного запаху, я знала, що від мене могло просто тхнути. При чому не самими приємними запахами...

    Мені не важливо було, щоб були якісь крема чи щось таке, які б допомогли мені «омолодити» шкіру, як інколи для деяких дівчат. Особливо після стількох днів без нормальної води. Мені просто хотілось поскоріше змити з себе бруд і запах.

     Та й з батьками могли виявитися деякі перепалки. Я не повідомила їх про те, що зі мною - і навіть відмазку про те, куди пропадаю надовго не придумала, - і згадала про це лиш через три дні, коли ми вже були у другій реальності. Зв'язок тут не ловить - хто б сумнівався? - а зайвий раз прохати Гордона, який і без того ледь не зривався не хотілось. 

    Я жаліла чоловіка з кожним днем все більше й більше. Мені не хотілось, щоб він ось так лазив, надриваючись, навіть не дивлячись на те, що це можливо була частина його роботи. Але коли я запропонувала покликати когось на поміч, той сказав, що і без них розберемося.

    З того часу я дійсно почала допомагати йому всіма своїми силами. Якщо до цього я намагалась якось «стримуватись», щоб не влазити в його проблеми, то тепер я була налаштована діяти рішуче.

    І ось, коли ми вийшли на вулицю, де чоловік на землі вже намалював потрібні символи для відправки у людську реальність, відбулося щось доволі дивне. Організм наче захотів трохи поржати наді мною, доки ми були не в нормальному світі.

     Переді мною була до болю знайома вулиця. Вулиця, по якій я часто ходила з друзями то на один, то на інший майданчик. Інколи тихо дув вітер, здуваючи вже засохлі листки з гілок дерев і плавно опускаючи їх на землю. Навіть не дивлячись на те, що там була осінь, все ще світило яскраво сонце, і було на диво доволі тепло.

    На небі були білі хмари, які інколи лиш на декілька секунд затуляли сонце. Зовсім скоро вони стануть сиріти й сиріти, приносячи з собою холоди. А там сніг, зима, новий рік, подарунки. Усе буде чудово.

    На мені була легка осіння куртка. Точніше, можливо, її більш правильно можна було назвати жилеткою, але чомусь батьки кажуть, що це така собі куртка без рукавів. Я не сперечалась їм особливо.

    Усе було настільки реальним, що мені навіть спочатку здалось, що це правда. У якомусь сенсі мені навіть хотілось повірити в те, що це була правда. Але коли я опинилась у руках Гордона, який через декілька секунд обережно поклав мене на мою кровать, я нарешті змогла прийти і себе, повертаючись назад до реальності.

    Стіни будинку біля одного з майданчиків запізнився білою стіною моєї де ще не встигли наклеїти шпалери. Небо з хмарами змінилось стелею, а бруківка, на якій я стояла до цього, змінилась м'якою кроваттю, де я тепер лежала.

    Спочатку заплющила очі. Коли впевнила себе, що усе те, що мені привиділося, було не правдою, повільно відкрила їх знову. І перше, що я побачила, так це трохи стурбоване обличчя Гордона, яке нависало наді мною. Очі чоловіка бігали туди-сюди, він явно намагався мене роздивитись, щоб знайти щось, що могло показувати, що я ранена.

    Але не знайшовши ніяких ран чи предметів на моєму тілі, які могли б змусити турбуватися ще більше, чоловік тихо видихнув з полегшенням 

— Що... Відбулось?... - Тихо запитала я, повільно роздивляючись кімнату довкола.

    Дві собаки сиділи поряд з кроваттю. Інші лежали неподалік, інколи трохи підіймаючи вуха та прислухаючись до нас, готові вразі чого піднятись та почати захищати.