Глава одинадцята. Друга реальність.

     Через хмари тут усе було досить темним. Настільки темним, що треба було по декілька разів перевіряти те, що знаходиться у тебе під ногами і по сторонах, щоб не натрапити на щось погане.

     Собаки тихо йшли вперед, принюхуючись до вогкого, тяжкого повітря, яке наче туман, опустилося на темну землю. Інколи вони підіймали голови трохи вище, зупинялись на секунду. Одна з них озиралась на нас з Гордоном і, дочекавшись, коли ми нарешті підійдемо доволі близько, йде далі разом з іншими.

    Я тим часом теж інколи зупинялась лиш на декілька секунд. Прислухалась до звуків довкола, сподіваючись вловити якісь звуки, які не змогла почути до цього. Але я не собака, щоб чути подібне, тому я швидко покидала цю затію.

     На цей раз Гордон вирішив взяти з собою не тільки свою вірну катару, а ще й вогнепальну зброю про всяк випадок. Все ж, інколи бувають такі ситуації, що треба ворога ранити, не з'явившись у нього на очах.

— Слухай, ти взагалі певен, що ми йдемо саме туди? - Тихо запитала я у чоловіка, коли собаки знову зупинились, прислухаючись до звуків довкола і я бачила, як легенько рухаються їх м'які вуха.

— Так. - Для впевненості Гордон легенько кивнув. - Зовсім скоро повинне бути десь поряд невеличке селище. Там ми зможемо трохи відпочити, і знайти потрібну інформацію.

     Одна з собак тихо загарчала, дивлячись кудись у темряву. Її хвіст став трубою, показуючи, що то, скоріше за все, якась маленька тварина, аніж якийсь монстр. Бо я доволі добре встигла вивчити вже своїх собак за ці декілька днів.

    Зазвичай, коли це якась невеличка тваринка, вони підіймають хвости, наче таким чином кажучи: «Нічого особливого, зараз розберемося!». А коли щось більше по типу людини, якій вони не довіряють, собаки навпаки притискають хвіст до задніх лап і гарчать більш голосно.

    Інші собаки почувши запах невідомої тваринки, теж тихо загарчали. Їх хвости вже по звичці піднялися.

— Хлопці! - Тихо шикнула я на собак. Озирнулась тільки одна, трохи опустивши хвіст. - Не смійте нападати! - Наказала я, і тоді вже усі чотири собаки озирнулись на мене, начебто трохи вже заспокоївшись. - Ось так, молодці.

   Ми продовжуємо йти далі, і вже через десять або більше хвилин змогли попереду побачити невеличке селище. Воно здавалось зруйнованим, наче в ньому давно вже ніхто не жив. Мені навіть спочатку здалось, що ми марно йшли сюди, і що нам нічого вже не світить. Але ні. 

     Побачивши двох людей, які повільно йшли по дорозі до своїх будівель - за постаттю я зрозуміла, що це були дідусь і бабуся, - я зрозуміла, що це селище не таке вже й закинуте. Що ж, чудово. Але це ще не значить, що нам дійсно пощастило і хтось нам зможе розповісти щось цікаве чи корисне.

— Давай трохи пришвидшимось. Скоро можливо усе почнеться. - Мовивши це, Гордон почав намагатись якомога швидше спуститись з пагорба.

    Я йшла більш повільно. Все ж, дорогу я знаю менш добре, та й за собаками слідкувати треба було. Тварин то шкода буде, якщо вони почнуть знову мучатись...

     Селище здавалось ще більш покинутим, ніж тоді, коли ми стояли ще на пагорбі. Людей майже не було. Лиш дуже рідко ходив хтось, та й те по дуже важливих справах - покормити швидко худобу та загнати назад "до хати", набрати води, намагаючись принести якомога більше, щоб потім якщо що, не вилазили або сходити до когось та допомогти з хатніми справами, якщо щось не виходить і це дійсно важливо.

— Ну і місце... - Мовила я тихо і легенько примружилась, роззираючись по сторонах.

     Будинки були дуже старі. Ніхто давно не обробляв дерево, тому багато стін почало трохи гнити. Мабуть, ще й черв'яки з'явились... Видно було одразу, що усі настільки бояться вилазити зі своїх домівок, що навіть на самі домівки вирішили до якогось часу забити, доки не будуть так сильно боятися.

     До нас підійшов старий дід. Схоже, він вже не боявся вже смерті так, як боялись більш молоді. Або жив за принципом: «Монстрам старі не потрібні».

— Що ви тут робите?

    Його голос був хрипкий, але з тим має легкі пискляві нотки. Мені навіть спочатку здалось, що десь відкрились двері, петлі яких давно вже ніхто не змазував. 

— Ми прийшли, щоб виконати одну дуже важливу справу. - Мовив Гордон, доки собаки обережно принюхувались до повітря, намагаючись відчути запах людини перед нами.

      Старенький похитав туди-сюди головою і тихо зітхнув.

— Звідси біжуть ті, хто може, а ви навпаки прийшли. Погане це місце, краще б і вам якомога швидше звалити звідси разом з іншими.

— Але ж завдання всеодно виконувати треба. Інакше ще гірше може стати, ніж до цього. - Гордон потис плечима.

    Якийсь час дід дивився то на мене, то на чоловіка. А потім махнувши рукою, пішов повільно геть.

— Ідіть за мною. Раз завдання таке, то хоча б заночуйте у мене, не спіть на вулиці. Бо хто його знає, що тоді може статися...

    Я подивилась на Гордона, поглядом його питаючи, чи треба нам довіряти тому старенькому. Чоловік знову потис плечима, а потім тихо сказавши «Можна спробувати», пішов за дідусем.

     Коли ми вже підходили до домівки, яка стояла майже на самому кінці селища, попереду на небі з'являлись дивні цятки, які повільно, погрозливо наближались до нас. Пару секунд я стояла, вдивляючись у них і намагаючись зрозуміти, що це таке. Але Гордон підхопив мене під руку, і завів додому. Тоді я наче прийшла в себе.

    І саме цієї ночі до нас вперше прийшов один з них. 

    Чоловік був доволі високий, майже два метри. Перше, що мене смутило, так це те, що під його нігтями було багато землі, наче він намагався когось закопати, а зуби були настільки жовті, що нагадували якісь жовті квіти.

     Ні, я, звісно, розумію, що речей тут інколи не вистачає, але у того ж самого дідуся, який вирішив допомогти нам трохи, зуби були більш чисті.

      Незнайомець попросився зайти. Дідусь про всяк випадок спитав, чи той не бажає завдати нам шкоди. Мабуть, хотів перевірити, як саме розмовляє та людина, бо схоже, це була одна з ознак того, що перед тобою несправжня людина.