Глава десята. Собаки.

— Перед тим, як ми підемо туди, я хотів би тобі розповісти про другу реальність. - Мовив подумки Гордон, коли ми вийшли трохи прогулятися.

— Оу... Ти... - Я на секунду зам'ялась. - Дякую. - Нарешті змогла видавити з себе подумки я.

    Це було неочікувано, що Гордон ось так просто нарешті зміг пересилити себе, щоб розповісти мені щось раніше, ніж ми туди потрапимо. Але я була навіть рада цьому.

— Я вже не бачу сенсу від тебе щось приховувати. - Він подивився на мене і трохи посміхнувся. - І бачу, що тобі можна довіряти. Так ось. - Він знову почав дивитися на дорогу попереду нас. - Вона хоч і друга, але все ж небезпечна реальність. По стандарту, багато з монстрів нападає саме вночі. Але є одна загвоздка - там майже ніколи не буває сонця, тому монстри пирують там кожного дня. Тому я тебе дуже прошу - без мене нікуди не йди.

— Та я наче й не думала про те, щоб кудись без тебе йти. - Я потисла плечима. - Все ж, інстинкт самозбереження у мене ще є, хоч інколи він мене підводить.

— Та я бачу, раз ти змогла вмовити мене забрати з собою, хоч я не особливо й сперечався. - Чоловік тихо засміявся, а я посміхнулась.

   Якийсь час ми йшли мовчки далі по дорозі. Сонце, яке визирало не так вже й часто, світило сьогодні з самого ранку, що не могло не радувати. День почався з таких маленьких, але приємностей.

— Слухай, а ти що їсти любиш? - Запитала я.

    Зараз мені хотілося трохи насолодитися мирним моментом перед тим, як почнеться головний заміс. І, якщо чесно, хотілося дізнатися трохи більше про Гордона, не торкаючись його професії чи його світу.

     Я вже точно не пам'ятаю, що точно прописувала, коли тільки-тільки починала форсити Гордона - точніше, не його, а трохи іншого... Було ніби або креветки, або щось з морепродуктів. Цікаво, що він скаже зараз?

— Якщо чесно, я дуже люблю гриби. 

    Навіть не дивлячись на те, що це було зовсім не те, що я колись там собі понавидумувала, це було ліпше. Мабуть, мені навіть у якомусь роді й подобається те, що Гордон взагалі не той, яким я хотіла бачити його до цього.

    Він був унікальною особистістю все більше й більше, а не тією, яку ти сама придумала і про яку ти вже знаєш з самого початку. Звісно, можливо, справжній уявний друг мав би й свої якісь секрети, але це було б не так круто, як круто це з Гордоном.

— А у тебе? - Запитав він.

— Мені теж гриби подобаються. - Сказала я правду.  У цьому ми, на диво, зійшлись. - У тебе є - або ж, були, - якісь хобі окрім твоєї роботи?

— Я вмію грати на гітарі. Колись я намагався ще навчитися грати ще й на скрипці, але через роботу не встиг навіть нормально почати.

— Оу... Сподіваюсь, що колись це все ж вийде. - Мовила, намагаючись трохи підбадьорити його. - А я в'язати інколи люблю. І готувати...

— Про останнє я здогадався майже одразу. - Гордон посміхнувся ширше. - Ти добре готуєш. - Похвалив він мене, і я трохи почервоніла.

    Хитнула головою, намагаючись скрити своє легке збентеження. Не кожен день мене хвалили за мою їжу. Що ж, йому мабуть дійсно вона подобається. Сподіваюсь...

    Цей спокій тривав не дуже довго, хоча мені хотілось би трохи довше розмовляти з чоловіком. Дві великі людини перегородили нам шлях. Одразу два зрадника? Я невпевнено подивилась на Гордона. Може, йому не варто брати на себе таке велике навантаження?...

     Чоловік дістав катану, вже приготувавшись до битви, але позаду нас почулося гарчання. Я озирнулась. Чотири собаки стояли позаду нас. Серед них я впізнала ті дві, які ми бачили тоді у зруйнованій будівлі. Ну ні, ну будь ласка, тільки ще й не вони!

    Гордон озирнувся лиш на секунду. Подумки мовив:

— Я почну битву, а ти поки що вали звідси...

     Спочатку стояла на місці, вагаючись. Варто його залишити, чи спробувати допомогти? Все ж, я теж як ніяк вмію битися - Гордон навчив деяким прийомам. Але ж не факт, що я йому допоможу.

    Але собаки почав обходити нас з чоловіком, почали гарчати на тих двох амбалів, які дивились на собак, і наче не могли нормально рухатися від цього. Я подумки запитала у чоловіка:

— Чого це вони?

— Чорт, я зовсім забув... На цих потвор собаки діють так, що вони відчувають великий страх. Все ж, собаки завжди були їх давніми ворогами, бо відчували завжди, хто криється у тілі людини.

    То значить, то не зрадники, а потвори, які невідомо як змогли вибратися у звичайний світ? Але, як вони змогли це зробити? Я гадала, що це неможливо... Ну, схоже, все ж можливо.

    Але собаки... Вони... Захищають нас? 

    Та, з розпухшим оком, стала біля мене. Її хвіст легенько смикався від злості, коли вона дивилась на двох великих людей, які поступово почали нарешті відходити. Через декілька секунд потвор у тілі людей вже не було, а собаки все ж стояли поряд з нами. Тільки гарчати вже перестали.

— Вони не такі вже й погані, чи не так? - Запитала я, подивившись у Гордона, який з легким полегшенням сховав катану назад.

— Ну, може. - Погодився неохоче він, дивлячись на дивних собак.

    Я тихо хмикнула, слідкуючи за тим, як тварини обрахували одне одного, намагаючись у повітрі вловити запахи крові.

— Так, ти стій тут, слідкуй за собаками, щоб нікуди не втекли, а я спробую повернутись назад якомога швидше.

    Не дав Гордону запитати, куди це я намилилась, я швидко пішла додому. Вже через декілька хвилин собаки з жадібністю їли кістки, які я винисла їм.

— Ось так... - Тихо мовила я, відходячи від тварин, даючи їм більше вільного простору і слідкуючи при цьому за їх трапезою.

— Так, схоже, вони дійсно не погані. - Погодився Гордон, теж слідкуючи за цим. - Принаймні, схоже, ти знайшла собі друзів. І тепер мені вже не так страшно буде брати тебе з собою.

    Я трохи здивовано подивилась на нього.

— Тобто... Якщо собаки до нас звикнуть і будуть вважати так би мовити частиною своєї стаї, то ми можемо взяти їх з собою?...

— Так. Чому б і ні? Схоже, ви зможете в майбутньому непогано так поладнати. Та й собак можна буде навчити декільком цікавим командам. Сподіваюсь, що звикну до них через їх... Мммм... Незвичний вигляд.