Глава восьма. Рукавичка.

    Віра прийшла до мене лиш через тиждень після того, як я прийшов до тями після місячної коми і нарешті повернулась додому. Я особливо не здивувалась тому, як вона могла дізнатися, де я живу. Все ж, вона староста нашого класу, тому багато чого може знати про наш клас навіть якщо ти новенький.

    Сівши обережно на край кроваті, вона повільно подивилась на мене.

— Слухай, я хотіла б з тобою поговорити... - Тихо мовила вона і роззирнулась по сторонах, наче когось намагаючись побачити поряд. - Я ніяк не могла забути те, що ти мені розповіла тоді, коли так би мовити звільнила від одного зі зрадників. 

— Я сподіваюсь, ти нікому про це не розповідала? - Запитую, роздивляючись її обличчя.

— Ні! Звісно ні! - Вона захитала туди-сюди головою, наче намагалась таким чином виглядати більш упевнено у своїх словах, щоб я повірила їй. - Просто, я подумала... Точніше... - Вона на секунду затнулась. - Тобто, я бачила щось дивне. І це щось можливо зможе вам з другом допомогти.

— І що ж це? - Запитала я, зацікавившись.

    Навіть Гордон сів поряд, прислухаючись до нашої розмови.

— Одного разу, коли я йшла додому, то відчула, наче за мною хтось слідкує. Це було дивно, бо параноєю чи манією переслідування*, тому я й вирішила роззирнутися по сторонах про всяк випадок - бо хто його знає, може, мене відчуття не підводять. І там, на даху одного з будинків я побачила її. Дивну людину, яка була покрита одягом здавалось повністю, через що навіть якби вона не стояла на даху, неможливо було б роздивитися її обличчя. Він дивився здавалось на все й при цьому не дивився ні на що. А на вулицю повільно спускався туман... Це було дивно, бо його не прогнозували на сьогодні. Та й взагалі увесь цей тиждень повинен був бути безхмарним і сонячним. Принаймні, декілька днів...

— Добре, дякую.

    На якийсь час я задумалась, вдивляючись у вікно. Віра тим часом тихо пішла, щоб не заважати мені думати, при цьому перед самим виходом сказавши тихе «бувай і хай щастить...». Потім закривши за дівчиною двері, подумки запитала у Гордона:

— Хіба Іскрафлірта можуть бачити інші окрім мене? Я гадала, що типу через те, що я можу бачити тебе, то значить в якомусь сенсі можу бачити інших теж, а інші - принаймні ті, кого не захопили, - не можуть бачити багатьох з вас.

— Іскрафлірт точно має десь джерело своєї сили. Все ж він - один з гордаков. А вони зазвичай мали десь точку, яка б надавала їм достатньо сил для того, щоб знищити цілий легіон таких, як я.

— Тобто, ти пропонуєш знайти цю точку, яка дає йому сили, і знищити її, а потім знищити й самого Іскрафлірта? - Знову запитую подумки. - Це звучить доволі просто.

— Я не певен в тому, що він дійсно має таку точку. Можливо, він став настільки сильним, що подібна точка йому не потрібна і просто знищив її. І зараз я просто намагаюсь виправдати себе і свою слабкість... 

     Я поклала руку на плече чоловіка. Легенько стисла його.

— Все добре. Якщо що, ми впораємося. - Мовила подумки я, і обережно притисла Гордона до себе, обіймаючи. Почав обережно гладити його по спині, я намагалась трохи заспокоїти чоловіка. - Не хвилюйся, усе буде добре. Коли-небудь це закінчиться. І ми допоможемо наблизитися кінцю.

    Зараз Гордон здавався доволі вразливим. Наче й не було до цього того сильного чоловіка, якого я бачила до цього. Але я розуміла, чому він зараз такий емоційно слабкий. 

    Усе це давить на нього. Він зараз дуже молодий для такого, мало досвіду та й ідей про те, що варто робити може бути дуже мало. Все ж, йому тільки двадцять один рік, якщо переводити в наш час.

— Як ти? - Запитала тихо я, коли Гордон трохи підняв голову й подивився на мене.

— Поки що все добре.

— Зараз тобі треба трошки відпочити. Я не хочу, щоб тебе поперло ще більш жорстоко. Просто розслабся, ні про що не думай. Це зазвичай мені допомагає. Якщо тобі не допоможе - придумаємо щось ще.

     Голова Гордона знову безсило впала мені кудись на плече. Я обережно торкнулась його голови, почав легенько гладити тепер і її.

..

..

..

..

..

    Зараз ми знаходились у доволі старій будівлі. Гордон казав, що мав тут колись одного знайомого, коли тільки-тільки почав виконувати деякі свої місії, і що цей знайомий може дати нам якісь зачіпки. Тоді ми зможемо рухатися далі, якщо, звісно, хоч якась інформація буде для нас корисною.

    Я не могла зрозуміти, чим ця будівля могла бути корисна і чому її ще не знесли. Тут явно ніхто не жив, але було схоже, що тут було щось по типу магазину, про який мало хто знає.

     Зайшовши до однієї з кімнат, я побачила знову ледь видний контур. Якраз так само я бачила й того, хто колись захопив Віру. Подумки я звернулась до Гордона:

— Я зможу його почути ящко що? Просто, якщо чесно казати, мені цікаво послухати, що він буде тобі розповідати.

— Потім якщо що переповім те, що він мені сказав. - Мовив Гордон і підійшовши до чоловіка, почав про щось з ним активно розмовляти.

    Я намагалась дослухатися до їх розмов, при том роблячи вигляд, наче я якраз цього й не роблю, щоб не «збити» з правильного шляху друга Гордона. Але я не могла почути того, про що вони розмовляють. Треба було підійти трохи ближче, але цього я не хотіла робити з-за причин, про які я розповіла зверху.

    Через деякийсь час Гордон обережно взявши мене за руку, почав виходити з будівлі, наче боявся, що якщо не буде тримати мене, я точно десь загублюсь. Але я не могла загубитися. Все ж, дорогу назад я встигла запам'ятати.

     Коли ми опинились нарешті знову вдома, чоловік сів поряд зі мною й нахиливши голову, простягнув доволі товсту рукавичку - схоже, чоловічу. Я обережно взяла її, почав розглядати. На ній - а саме там, де повинна була бути долоня, - був дивний символ.

    Три червоні круги, розташовані так, що утворювали такий собі трикутник. Невже це...

— Мій давній знайомий, у якого ми якраз були сьогодні, сказав, що якраз треба шукати цей візерунок, який колись носив сам Іскрафлірт. - Мовив чоловік, тільки підтвердивши мої здогадки. - Насправді, він і сам давно вже хотів розгадати Іскрафлірта. Мабуть, ще до того, як він став так би мовити поганим.