Глава сьома. Реальність.

— Гордон?... - Це було перше, що я видавила з себе, коли тільки-тільки відкрила очі. 

     Мені було плювати, де я. Мені було плювати, що зі мною може статися або уже сталося зараз. Бо головне для мене в цю мить було - чи цілий чоловік і де він зараз.

     Коли я до кінця прийшла до тями, роззирнулась по сторонах. Стіни - як і багато що тут, - було чисто білим, наче усе це прибирали доволі довго, щоб досягти такої білизни.

    Усе моє тіло ломило, наче я впала з висоти й боляче вдарилась. Але навіть не дивлячись на це, я спробувала впасти.

    Мати, яку я спочатку не помітила і яка до цього сиділа на моїй кроваті, підскочила до мене й поклавши руки на плечі, тихо мовила:

— Тобі зараз не можна вставати.

   Я піддалась і лягла.

   Спочатку обличчя матері було стурбованим. Але вже через декілька секунд почало з'являтися полегшення і радість.

     Жінка кріпко обійняла мене. Я ледь відчуваючи свої руки, спробувала обійняти її. Але права рука безсило упала назад на м'яку білу ковдру. Мати відпустила мене лиш через хвилину - якщо не більше. На її обличчі я побачила маленькі краплинки сльоз.

— Я гадала, ти вже не повернешся до нас... - Тихо мовила вона, знову сівши на край моєї кроваті.

— Я... Теж так гадала. - Особливо не розуміючи, що кажу, мовила я, дивлячись на мати, відчуваючи при цьому, як усе тіло важчає, і мені знову хочеться спати.

    Але мені було страшно спати. Страшно знову заплющувати очі, розуміючи, що якщо Іскрафлірт ще має якийсь контроль над моєю підсвідомістю, він кожної миті може повернути туди, звідки ми так довго з Гордоном намагались повернутися.

    Я знову роззирнулась по сторонах, намагаючись знайти чоловіка і при цьому сподіваючись, що він десь тут. Що він просто ховається, боячись, що ритуал нашого об'єднання все ж завершився, і тепер його можуть побачити й інші окрім мене.

    Але Гордона ніде не було. 

    Глибоко зітхаю, згадую те, що сталося до того, як я опинилась в реальному світі, але не можу згадати, чому зараз Гордона поряд зі мною нема.

    Коли мати, пообіцяв, що зовсім скоро прийде, бо покличе лікарів, щоб перевірити мій стан, чоловік все ж з'явився поряд. Він впав на підлогу а я, бачачи такий його стан, спробувала встати й допомогти йому.

— Лежи... - Тихо мовив він. - Я просто сильно втомився...

    Хотіла було заперечити, але Гордон почав повільно підійматися. Вид у нього справді був дуже втомлений. Здавалось, він зараз звалиться знову з ніг від утоми і як тоді - буде спати як мінімум два-три дні.

— Може, ляжеш поряд? - Запитала тихо я, тільки зараз помітивши, що моя кровать була досить великою для того, щоб ми лягли поряд.

    Якийсь час Гордон стояв, притиснувшись спиною до стіни. Потім повільно підійшов і справді ліг поряд зі мною. Пару хвилин лежимо мовчки. Я трохи повертаю до нього голову.

— Чому я зараз у лікарні, ти випадково не знаєш? - Тихо запитую, слідкуючи за тим, як чоловік знімає свою маску, кладе на невеличкий стіл поряд і глибоко зітхає.

— Тебе тоді збила машина. Схоже, водій набухався так, що взагалі навіть не розумів, де він, хто він, і чому усе довкола так пливе на великій швидкості. Я до сих пір якщо чесно картаю себе за те, що не зміг вчасно тебе захистити й від падіння, щоб ти не потрапила до того місця...

    Значить, мене збила тоді машина?... Твою ж... І як я могла таке допустити? І звісно розумію, що я буваю не дуже обережна, і все таке інше, але це ж не повод зайвий раз роззирнутися по сторонах та про, чи ніхто на нас не їде.

     Ну і як я могла бути такою необачною? Я ж зазвичай часто намагалась не забувати про те, що якщо стоїш у небезпечному місці, треба розбиратися по сторонах! Чорт...

     Почувши останні слова чоловіка, я видихнула. З хвилину думала, що йому відповісти, а потім не знайшла нічого кращого, ніж покласти свою долоню на його і почати гладити її так, як не так вже й давно гладив він мене, намагаючись тим самим його заспокоїти.

— Будь ласка, не звинувачуй себе в цьому. Ти зробив усе, що тільки можливо. До того ж, ти врятував мені життя. Дякую тобі.

    Якийсь час ми знову мовчали. Я дивилась на Гордона, а той дивився кудись у стіну, думаючи про щось. Через деякийсь час дочекавшись, коли нарешті підуть врачі й мати, я наважилась легенько обійняти чоловіка.

     Той особливо не сперечався, хоча було видно, що Гордон був дуже здивований цьому.

— Все, а тепер спи. - Тихо мовила я, відчуваючи, як головою впираюсь йому в груди. - Нам треба трохи відпочити.

— Добре... - Так само тихо відповів він. - Господи, цей ритуал з мене усі сили вичерпав...

    Коли я повинна була ось-ось вже заснути, відчула, як чоловік обережно обійняв мене у відповідь, притиснувши до себе більш щільно.

     Тепер мені було не дуже страшно засинати. Та й думки про те, що мене можуть знову захопити й відправити назад до сірого городу поступово відступили. Поряд був Гордон. Разом якщо що, ми зможемо якось впоратися.

..

..

..

..

..

— Ну? Як ти себе відчуваєш? - Запитала у мене мама, коли прийшла мене знову провідати і сіла знову вже по звичці на мою кровать.

— Все нормально. - Киваю. - А що у вас там з батьком? Все добре?

— Так. Батько зараз трохи зайнятий, тому він не зміг прийти сьогодні.

— Нічого страшного.

     Я зітхаю і переводжу погляд на Гордона, який стояв біля вікна, щось роздивляючись.

— Слухай, коли ти проснулась, я чула, ти ніби вимовила чиєсь ім'я... - Почала було мати, але я не дала їй договорити.

— Ти знаєш, що зазвичай людині в комі може наснитися будь що. Ось мені й наснилось, що я тусила з хлопцем на ім'я Гордон.

    Частково це була правда. Але ця частина правди за ідеєю не повинна була змушувати виникати ще більше питань у моєї матері. 

    Я перевела погляд на жінку, яка якийсь час розглядала моє обличчя. А потім теж зітхнувши, встала зі свого місця.