Глава шоста. Надії.

     Сьогодні мені снилося те, як мене обіймала мати. Вона притискала мене так, наче ми з нею бачилося востаннє. Коли я хотіла сказати, що «ні, ми ще зможемо побачитися, ти тільки вір у нас!», усе довкола зникло. Я повільно відкрила очі.

    Перше, що я побачила, це трохи стурбоване обличчя Гордона. Спочатку не одразу зрозуміла, що відбулося, але потім згадала усе, що відбулося зі мною за останній час.

— Як ти себе відчуваєш? - Запитав тихо чоловік, взявши мою долоню і почав великим пальцем легенько гладити її, наче намагаючись заспокоїти.

— Ніби добре. А що сталося? - Так само тихо запитала я, озираючись по сторонах.

    Зараз ми знаходились у зовсім іншій квартирі. Видно, Гордон переніс мене сюди, коли я спала.

— Тебе намагались недавно вбити. - Від такої відповіді я легенько здригнулась. - Спочатку приспати, щоб ти була не такою активною і щоб мені нічого сказати не встигла, а потім зробити усе тихо.

— Он як... - Я відвела від нього погляд на декілька секунд, почав дивитися у вікно.

    Вітру, в принципі як і завжди, знову не було. Знову гробова тиша, до якої я вже встигла трохи звикнути, і яка тепер не давила на мене так сильно.

— Що буде зараз? - Запитала я, знову подивившись на чоловіка.

— Я буду боротися тепер проти Іскрафлірта, і намагатись витягнути тебе звідси. Але мабуть, перше, що я зроблю - витягну тебе нарешті. Бо доки ти тут знаходишся, ти більш вразлива для всяких... - Він на секунду затнувся. - Покидьків.

— Та я це вже побачила. Раз цей твій Іскрафлірт зміг сюди пробратися, то я дійсно вразлива. Може, я зможу чимось допомогти? Маю на увазі не битися, а з чимось більш мирним. - Додаю, бачачи трохи насуплене після мого питання обличчя Гордона. - Просто я не хочу сидіти без діла, доки ти бігаєш і робиш усе за двох.

— Я не хочу тобою ризикувати. Але гадаю, все ж, ти можеш щось зробити.

    Ну нарешті він дасть мені якусь роботу! А то сиджу тут, нічого не роблю, а він бігає, страждає.

— Але пообіцяй, що ні в якому разі не будеш виходити на вулицю без мене - особливо коли мене у цьому світі нема і я не знаю, що ти збираєшся вийти.

    Я кивнула.

— Обіцяю.

     Вже сиджу пів години, вивчаю його записи, які схоже, Гордон писав сам колись від руки. Або ж йому передали ці записи для вивчення. Це доволі цікаво, особливо якщо знаєш, що зовсім скоро почнеш робити щось по-справжньому корисне. 

   У цих записах було буквально все, як можна захистити свого носія. Від трав, якими він мене обкладав, щоб «придушити» мою ауру і збити зрадників зі шляху до більш агресивних наступів, якщо вже сталося щось погане.

    Також тут було й декілька правил по типу «не можна розповідати нічого про себе» і «краще взагалі не попадатися на очі своєму носієві». Шкода, якщо Гордона прибацають за те, що він порушив як перше правило - навіть не дивлячись на те, що розповів зовсім трохи про себе у дуже стислому вигляді, не даючи мені можливості будувати дуже багато теорій, - так і інше провалив разом з ним.

     Цікаво, як виглядає його світ? Мабуть, дуже цікаво. Все ж, судячи за його словами, там багато що на вищому рівні. Хотілося б мені там хоч раз побувати...

— Гадаю, зараз краще намалювати ось це. - Мовив чоловік через декілька хвилин коли зайшов до кімнати й став поряд зі мною, при цьому показавши на потрібний малюнок і записи о правильному проведенні ритуалу. - Ось тобі крейда, пара потрібних трав. Гадаю, ти впораєшся хоча б з цим.

— Не сумнівайся в мені. - Мовила я, намагаючись запам'ятати малюнок, щоб постійно не бігати й не перевіряти, чи правильно я десь намалювала. - Все ж, це, гадаю, набагато легше, ніж битися з невідомими істотами, які збіглись на твої страх та хвилювання.

— Дуже сподіваюсь на це. - Гордон знову вийшов з кімнати, в який раз залишивши мене сам на сам з цією мертвою тишею.

     В останній час він бігає здавалось би, ще більше, ніж до цього. Інколи ходить роздратований та схоже, майже не спить. Мені шкода його... Все ж, ми потрапили сюди через мою неуважність, і чоловік намагається це за мене виправити.

    Обережно беру крейду, починаю малювати на підлозі потрібний мені малюнок. Звісно, один раз збиваюсь, але далі ніби все йшло за планом.

    Істот ставало, здавалось, все більше й більше. Вони ходили, шукали мене, принюхувались до повітря, інколи зціплялись між собою, коли знаходили хоч якусь їжу. Я сиджу в іншій кімнаті, в іншій квартирі, намагаюсь заспокоїтися. Але кожного разу, коли я роблю глибокі вдихи, здавалось, що паніка наростає все більше й більше.

    Усе починалось доволі непогано. Коли я домалювала нарешті той малюнок і розклала трави, які мені дав чоловік, Гордон знову прийшов до мене і став проводити останню фазу потрібного нам ритуалу, який за планом повинен був трохи допомогти мені вибратися з цього світу.

     Чомусь стався спалах, і нічого не вийшло. І вже через годину по вулицях ходили ці потвори, а Гордон вирішив змінити положення про всяк випадок. Запропонував перейти до іншої квартири, бо зараз дуже небезпечно виходити на вулицю і я, зрозуміла річ, погодилась. 

   У них вже не було особливого інтелекту, який міг бути у тієї, яка вирішила прийти до мене самою першою. Замість нього потворами керував лиш голод і постійне бажання їсти. Більшого у них на мені в принципі не було.

    Притиснув до себе трохи сильніше тупий ніж, який Гордон вирішив дати мені про всяк випадок, я подивилась на чоловіка, який інколи зовсім трохи визирав, щоб подивитися усю ситуацію внизу.

— Ти знаєш, що це за істоти? - Питаю тихо, ледь чутно, боячись, що навіть на дев'ятому поверсі мене можуть почути.

— Я ще не бачив таких ніколи. Але схоже, вони тупі, як пробки, і відірватися від них дуже легко. - Мовив Гордон і знову усівся на місці. - Та й проблем вони особливо не доставлять. Сподіваюсь...