Глава п'ята. У коридорі.

     Сьогодні я прокинулась доволі рано. Гордон як завжди сидів на кухні, читав якусь книгу, яку знайшов у мене в кімнаті. Зовсім недавно після того, що сталося, ми вирішили перебратися в інший будинок, бо чоловік вважав, що можливо якщо прийдуть інші й побачать труп свого - точно почнуть шукати нас.

     Гордон пояснив це тим, що подібні люди поступово втрачають розум, коли знаходяться дуже довго у стані між світами, не завершивши потрібний ритуал, і через якийсь час вони стають більше схожими на тварин. Такі люди хоч і розуміють людську мову, але ведуть себе як тварини.

    Також чоловік розповів, що без світла - так, вони як вампіри бояться світла, - стає або білою, або сірою. Навіть не дивлячись на те, що багато їх м'язів висихає через недостачу потрібних вітамінів, вони можуть нормально існувати й доволі непогано б'ються в попросив намагатися контролювати себе й свої емоції, щоб знову не виникли подібні ситуації, як учора.

     Спокійно п'ючи чорний чай - мій улюблений, - я згадувала те, що сталося з нами вчора. 

    Той чоловік на даху... Цікаво, хто він такий? І як потрапив сюди? Що йому треба? Чи буде він намагатись вбити нас? Наскільки він сильний? 

     З Гордоном ми особливо не розмовляли на тему цієї дивної людини - якщо це, звісно, людина, а не ще якась дивна, але розумна істота. Чоловік лиш попросив мене не виходити якийсь час на вулицю, але я й сама про це якраз думала. Зараз дійсно не варто цього робити, бо хто його знає, чим це може нам обернутися.

— Слухай, ти взагалі знаєш, що це за людина? - Нарешті запитала я, коли мовчання затягнулося. - Мені не важливо, щоб ти хоч трохи розповів мені про нього чи неї. Мені просто цікаво - чи знаєш ти цю людину, чи істоту?

     Якийсь час Гордон мовчав, дивлячись у вікно, наче гадаючи, що може десь знову побачити ту дивну людину. Але потім повільно кивнув головою, переводячи погляд на мене.

— Я здогадуюсь, хто це міг бути, але поки що особливих підтверджень цьому нема.

    Ну ось, ще одна перешкода на нашому шляху до виходу звідси. Ну чому я така «щаслива», що постійно натрапляю і змушую це робити інших? Без поняття...

— І що ти плануєш робити? - Знову запитую, розуміючи, що чоловік може знову не відповісти.

— Поки не знаю. - Ну ось, я була права. Він знову ухильно відповів мені, хоча насправді може вже мати якийсь план.

    Але я не хотіла змушувати його щось собі казати. Все ж, це його справи, у які мені не треба влазити, доки так би мовити не покличуть. Бо якщо я все ж в них влізу, спробувавши допомогти, чим можу, щось точно піде не так.

    Я не хочу підводити Гордона, особливо згадуючи те, що я сама не змогла впоратися з потворою - навіть не дивлячись на те, що вона була більша за мене й набагато сильніше. Тому краще посидіти, поки моя допомога йому не буде потрібна. Все ж, у рідному домі мені є чим зайнятися.

    Нога знову трохи занила. Та ну що ж це таке робиться? Нахиляюсь, знову почав натирати постраждалу ногу. Гордон трохи стурбовано подивився на ногу, теж трохи нахилившись до неї. Я тим часом «піднявши» штанину, продовжила її растирати, сподіваючись, що це допоможе мені зробити біль не таким сильним.

— Тобі треба було сказати про свою хвору ногу. Гадаю, я би зміг тобі чимось допомогти. Хоча б чимось. - Мовив чоловік, все ще дивлячись на мою ногу.

— Все добре, гадаю, що біль скоро пройде. Не хвилюйся, усе справді добре. 

— Ти певна?

— Так. 

    Чоловік кивнув. Якийсь час він все ще дивився на мою постраждалу кінцівку, а потім відвернувся, продовжуючи читати якусь книгу.

— Знаєш, у тебе доволі мила квартира. - Мовив Гордон, коли відклав книгу й почав малювати щось на невеликому папірці.

     Я зацікавлено подивилась на папірець, намагаючись зрозуміти, що він малює. Але поки що мені це не вдалося. Побачивши мій зацікавлений погляд, чоловік пояснив:

— Це письмо до одного з наших. Можливо завтра я знову на довгий час зникну, щоб передати це письмо й вирішити пару справ.

      Значить, знову зникне. Ну, принаймні на цей раз він хоча б попередив про це а не загадково зник майже на увесь день.

— Спробуй на цей раз не вляпатися в якісь неприємності, добре?

     Коли Гордон пішов, я не хотіла навіть у вікна дивитись, гадаючи, що навіть попри те, що зараз я не відчуваю страху, десь ходять ті потвори, які так і хочуть вбити мене, сподіваючись, що я знову колись відчую страх та хвилювання, щоб знову натрапити на мій слід.

     Доки чоловіка нема, вирішила зайняти себе чимось. Спочатку сиділа в телефоні, дивилась різні відео. Але це мені швидко набридло - мабуть через те, що я не могла знайти чогось цікавого, що могло б надовго заціпити. Потім сиділа й читала книгу. Це затягло мене вже на довше, але через три чи навіть чотири години мені й це теж набридло. 

     Швидко поївши, я спробувала придумати те, чим можна зайняти себе зараз. 

     Колись я хотіла ще до зустрічі з Гордоном ось так залишитись самій у цілому місті - або ж хоча б у квартирі. Не очікувала, що це може бути настільки нудним. Можливо, якби я могла когось до себе покликати або подзвонити комусь зі старих друзів, щоб трохи поговорити й хоч чимось зайняти себе, було б набагато цікавіше. Але нажаль, зараз окрім мене і можливо двох потвор тут більше нікого в принципі й нема.

     Хотіла було трохи вийти погуляти, але вчасно згадала, що попросила сама в себе про те, щоб не виходити на вулицю. Все ж, та дивна людина все ще може бути десь поряд, тому зараз на вулиці може бути доволі небезпечно. І я не хочу знову розчаровувати Гордона в тому, що звернула на себе непотрібну увагу.

    І ось, я знову сиджу читаю не знаючи, чим себе ще можна зараз зайняти. Ну, хоча б книга цікава. Дякую бабусі за те, що привезла декілька колись нам в квартиру.

     Гордон прийшов тільки під ніч, коли я вже збиралась лягати спати. Прийшовши до його кімнати, щоб привітати й спитати, чи зміг він усе зробити, я першою справою помітила, що він був дуже втомлений. Звісно, й до цього після того, як чоловік повертався назад після своїх «вилазок», він був втомленим, але ж не настільки! Значить, сталося щось погане...