Глава четверта. Істота.

     Я бігла геть. Зовсім недавно ця потвора розбивши скло, залізла до нашої квартири. Схопивши ті важливі речі, які попались мені під руку - а саме телефон та зарядку, - я швидко побігла геть. Спочатку хотіла спробувати змусити істоту зникнути. Все ж, Гордон розповідав, що я можу керувати цим світом. Але схоже, мої сили не розповсюджувалися на цих клятих істот.

     Кожного разу, коли потвора вже ось-ось повинна була наздогнати мене, траплялось щось. То за якийсь поворот заверну, пару секунд відхекаюсь, і потім знову побіжу, впевнившись, що зможу проскочити, доки істота озиралась по сторонах, вдарившись боляче об стіну. То потвора сама якось посковзнеться чи не зможе пролізти десь, і їй доводиться шукати обхідні шляхи, щоб наздогнати мене.

     Чорт... Як я могла лоханутися так? Гордон же попереджав мене, і ось тобі на! Чорт, яка ж я дурна...

      Ноги підвели мене на першому поверсі, коли вже здавалось, що ось-ось я зможу нарешті добігти до виходу, а там спробувати швидко придумати, куди бігти далі, щоб нарешті відстати від потвори. Різко падаю, і відчуваю біль десь зліва. Озираюсь, щоб подивитись, що це таке, і чому я взагалі впала, бо за ідеєю, тут нічого подібного бути не повинно.

      Істота все ж встигла зачепити мене, різко витягнувши передню лапу, щоб спробувати затримати хоч на секунду. І їй це вдалось. 

    Я спробувала встати. Одна нога сильно тремтіла від болю, інша майже одразу прогнулась, коли я спробувала перекинути велику частину ваги свого тіла на неї, від чого я знову впала.

    А сама потвора, бачачи, що я нарешті зупинилась, почала відхекуввтися, розуміючи, що мені особливо нікуди бігти. Але так просто вмирати тут не хотілося. Треба щось швидко придумати. Але що?

    Якщо я спробую знову побігти, істота схопить мене, бо і не певна, що мої ноги тепер зможуть протримати більше трьох секунд. Лежати тут, чекаючи, коли з'явиться нарешті Гордон теж не варіант. Його не було доволі довго, тому не факт, що він з'явиться у найближчий час. Та й просто лежати, сподіваючись, що смерть мине мене теж не варіант. Інколи я маю не настільки сильну вдачу, щоб ось так гратися зі своїм життям.

    Озирнулась на створіння. Воно на диво мало людську подобу.

    Сіра шкіра, лапи більше схожі на людські руки, але з кігтями. Людське обличчя, але тіло як у якогось звіра, який зміг втекти з лабораторії, де його якраз і «вивели».

— Слухай, давай домовимося... - Тихо сказала я, сподіваючись, що істота зрозуміє мене.

     Може, потвора дійсно зрозуміла хоч одне слово, бо коли я почала говорити, вона перестала так голосно хекати, вдивляючись мені в очі.

— Я знаю, що ти хочеш мене вбити, і все таке інше... - Продовжила тихо і якомога спокійніше казати я, щоб не «пошкодити» й без того крихкий зв'язок між нами. - Але давай домовимося? Ти не вбиваєш мене, а я інколи буду приносити тобі істи.

    М'ясо я збиралась знаходити в магазині. Все ж, його доволі багато і схоже, воно не псувалось, як і інші продукти в магазинах цього світу.

     Створіння загарчало, показуючи, що проти подібного договору. Схоже, людське м'ясо йому більш до вподоби...

    За увесь цей час, доки я намагалась спілкуватися з дивним створінням, я встигла трохи відпочити. Постраждала нога перестала так сильно нити, тому гадаю, що зараз якраз час звалити звідси. 

    За останній час я добре змогла вивчити цей дім, тому змогла прорахувати свої рухи й кроки, розраховуючи ще й на те, що ноги можуть знову мене підвести.

    Різко встаю, і так само різко йду до виходу з будинку. Чуючи скажене гарчання, відкриваю двері й виходжу. Потім зриваюсь на біг навіть не дивлячись на те, що постраждала нога почала знову поступово боліти все сильніше. Але зараз мені було на це плювати. Головне зараз це врятувати своє життя, а вже потім вирішувати проблеми з ногою.

    Коли я вже відійшла від будинку, почула, як різко ламаються двері у під'їзді. Значить, все-таки прорвався. Я ховаюсь за невеличким будиночком для малих дітей, сподіваючись, що це допоможе мені виграти час і трохи заспокоїтись. Не можна зараз відчувати знову страх, щоб не накликати ще якихось потвор. 

    І це дійсно допомагає. Хоч монстр і ходить десь поряд, але він, схоже, не відчуває мене, як якась тварина - по багатьом емоціям. Схоже, потвора відчуває тільки мій страх, не більше.

    Так, спокійно, Ліза. Вдих, видих. Вдих, видих. Просто вважай, що тебе так перевіряє Гордон, щоб зрозуміти, як я можу вижити якщо що без нього.

     Мені частіше за все легше ось так думаючи заспокоїтися - якщо мій мозок не розуміє усієї небезпеки, то він краще працює. Та і як я казала раніше, легше заспокоїтися. Ти просто гадаєш, що нічого страшного не станеться, якщо тебе ранять, і що усе можна ще змінити.

    Ну ось, я дійсно вже починаю потихеньку заспокоюватися. Цей спосіб справді працює.

     Так, що мені треба робити? Довго просидіти тут я не зможу. Ця потвора точно коли-небудь прийде сюди, щоб перевірити - я сиджу тут, чи десь в іншому місці. Тому треба швидко щось придумати, щоб звалити й при цьому не попастися на очі монстрові.

     Коли монстр загарчав, ледь не взвивши, я швидко побігла геть, розуміючи, що він все-таки натрапив на мій слід. Чорт! 

     Чуючи позаду кроки, я намагалась пришвидшитись, але хвора нога знову дала про себе знати. І зараз я відчувала себе як у якомусь кошмарі - було таке відчуття, наче я не можу нормально пришвидшитись, а маніяк, на місці якого зараз потвора навпаки біжить все швидше й швидше.

     Лиш би знову не впасти... Бо тоді точно не зможу відкараскстися від монстра. Але зараз замість мене впав уже монстр. Це дало мені змогу відірватися від нього і знову на деякийсь час спробувати сховатися. На цей раз я сподівалась, що він точно мене не знайде, бо сиділа я якраз у нього під носом, і ця потвора вже повільно пройшла це місце. Лиш би він не озирнувся...

    Коли я перебігала так, щоб потвора точно мене не помітила, почула гучний рев. У мене наче відлягло. Гордон! Він точно мене не залишив! Господи, як я рада...