Глава друга. Прогулянка.

    Сьогодні я вирішила трохи прогулятися. Всеодно в квартирі робити особливо нема чого, а Гордон зайнятий чимось своїм - знову не каже, що він там робить. Та і не проти він, якщо не помиляюсь. Принаймні, нічого про те, що неможна виходити, він мені не казав... Сподіваюсь, що мені за це не прилетить, і чоловік мене зрозуміє.

    Ну а що? Якщо дізнатися про те, що він робить неможна, то гадаю, що хоча б пройтися і чимось себе зайняти спробувати можна. Та й можливо я спробую дізнатися щось про те, як звідси можна вибратися. Якщо, звісно, для мене це доступна інформація.

    Відкривши двері - ледь розібралася з замком, - і швидко пройшовши сходи - я не була певна, що тут ліфт працює, і ризикувати не дуже хотілося, - нарешті опинилась на вулиці.

    Повноцінна тиша. Навіть вітру не чути. Якось навіть страшно стає від того, що тут настільки тихо. Та й здається, що тут усе вмерло до нашого приходу, тому тут усе неживе. Але чому так? Та й був тут хтось до цього? Гадаю, що був. Все-таки, усе здається одиноким, а не покинутим, наче усі створіння включаючи людей зникли за клацанням пальців.

     Повільно просуваюсь вперед. Ноги самі ведуть мене назад до дому, але я не була проти. Хотілось хоча б у цьому дивному вимірі знову повернутись до того місця, яке ти дуже любиш і за яким сумуєш до сих пір.

     Рідна багатоповерхівка зустрічає сірістю й однотипністю. Але попри такі кольори, які несуть з собою легкі нотки суму, я всеодно була рада її бачити знову.

    Як же довго я тут не була... 

    Повільно йду до під'їзду. Спочатку вагаюсь, а потім невпевнено кладу руку на залізну ручку двері під'їзду, не впевнена в тому, що вона відкриється. Але все ж, відкрилась попри усі мої страхи. 

     Мабуть, одним з плюсів цього дивного світу є те, що усе тут відкрито. І тільки зараз я зрозуміла, що це дозволяє ходити мені будь де без обмежень. Це... Доволі круто.

     По-перше, я в своєму рідному городі - навіть не дивлячись на те, що опинилась я тут дивним способом, але це вже не дуже важливо. По-друге, усе тут, як я казала раніше, відкрито. Ну а по-третє тут нікого окрім нас з Гордоном нема, тому я можу робити буквально все, що хочу. І це починає мені подобатися все більше й більше.

     Опинившись у своїй квартирі - і тут теж двері не підвели, спокійно відкрившись, - я ледь стрималась від того, щоб знову заплакати. Тихо, тихо... Спокійно... Ти просто провідаєш те, за чим так довго скучила, і не будеш плакати й відчувати сильні погані емоції, як просив Гордон... Спокійно...

     Лягла на свою кровать, почав дивитися у стелю. Вони були покриті невидимими ранком та днем зірками, які ввечері та навіть якусь частину ночі світились. Колись батько прикріпив їх туди. Не знаю чому, але з того самого моменту вони допомагали мені засинати - особливо коли я була дитиною.

     Ти просто лежиш, дивишся на ці несправжні зірки, розкидані по стелі, думаєш та мрієш про щось, уявляючи, наче ти лежиш під зірковим небом. І тоді стає добре від цього. А потім, замріявшись, ти засинаєш.

     Навіть у цьому світі ці зірки залишились, як мабуть, і усе інше з мого рідного городу. Аж дивно стає, що він «віддублював» ціле місто, але прибрав з нього усе живе - окрім дерев та інших рослин. І як так вийшло, що усе те, що я люблю бо гадаю, що тут, у цьому дивному світі могло з'явитися будь що.

    Мабуть, зараз у моїй кімнаті живе якась інша дитина. Може, дівчина, а може й хлопець. Сидить, дивиться у широке вікно й можливо думає про те, якою була людина, яка жила тут до цього. Мені теж хотілося б дізнатись про нового жильця тут.

    Зараз то я її не бачу, але якби була у «звичайному» світі, точно подивилась би на того, хто зайняв мою кімнату - квартиру ж батьки продали, коли ми збирались їхати.

    Якийсь час я лежала ось так на своїй кроваті, роздумуючи над різним. Потім вирішивши, що вже пора повертатись назад. А то Гордон точно хвилюватись буде, якщо побаче, що мене нема доволі довго.

    Звісно, не дуже хотілося покидати рідний дім, але ж я все ще зможу сюди повернутись. Сподіваюсь...

— Ну як ти тут? Ти не дуже нудьгував, доки мене не було? - Запитала я, роззуваючись і йдучи до чоловіка на кухню.

     Не знаю, чому я вирішила запитати подібне, хоча й сама розуміла, що у Гордона й без мене справ по голову. Мені лиш хотілося трохи поговорити з ним та впевнитися у тому, що з ним все добре.

     Чоловік озирнувся на мене.

— Все добре. Де була?

— Пішла, щоб так би мовити схопити ностальгію. Все ж, це мій рідний дім, тому гріх не прогулятися і не згадати, що тут да як.

    Я сіла поряд з чоловіком.

— Прогуляємося може через деякий час? - Запитав він, подивившись на мене. - Ну, коли я усе зроблю, а у тебе справ якихось не буде...

     Оу... Неочікувано. Я гадала, що Гордон може сказати будь що, але не запропонувати мені піти разом потім прогулятися. Але це показувало те, що він хоче теж проводити зі мною трохи часу.

— Добре, я не проти. - Мовила я швидко, радіючи усередині.

     Можливо, ця прогулянка піде навіть нам на краще. Може, ми трохи зблизилося. Сподіваюсь принаймні...