Глава перша. Місто.

     Голова розколюється, наче я бухала увесь тиждень, не просихаючи. Перед тим, як відкрити очі, я намагалась трохи «перечекати» напад болю в голові й неприємних відчуттів по всьому тілу, і коли вони нарешті стали трохи меншимр, я змогла побачити місце, де опинилась, відкривши очі й трохи піднявши голову.

    Усе тут було якимось тьмяним, сірим, наче великий відсоток від барв забрали звідки невідомо куди, при цьому залишивши лиш маленьку частинку, щоб не було настільки сумно. Але все ж, доки що сумно було.

    За вікном йшов тихо дощ. Так незвично його було чути. Все-таки, зараз була зима, і дощі падали доволі рідко, якщо взагалі падали.

     Друге, що я побачила, було те, що тут нема снігу, хоча я пам'ятаю, що він був. Де ми? Де я? Чому я тут? Що я тут роблю? А головне, що відбулось у той день?

     Напружила мозок, намагаючись згадати те, що відбулося зі мною до того, як я перенеслась у цей дивний світ. Нічого. Я лиш пам'ятаю, що Гордон штовхнув мене, і більше нічого. Лиш темрява.

    Поступово пам'ять почала повертатися до мене. Я почала згадувати ті обривки з минулого, які пам'ятала до цього. Але те, що сталося в той день, я ніяк згадати - як і зрозуміти, - не могла.

     А де Гордон? Він же не зміг зникнути... Чи все-таки зник? Залишив мене, вирішивши робити свої справи зі зрадниками, вже маючи іншого носія? 

    А може, він теж постраждав? Все-таки, я не певна в тому, що після того, що між нами сталося, він захотів би так просто відпустити мене.

    Озирнулась по сторонах. Він стояв біля вікна. Подивившись на мене й побачив, що я вже не сплю, він пішов до мене, а у мене наче від серця відлягло. Все-таки, він мене не покинув, і з ним усе добре.

 — Нарешті ти прокинулась. - Мовив чоловік, і сів на край моєї кроваті. - Я вже гадав, що втратив тебе.

— Я думала те ж саме про тебе. - Мовила тихо я і спробувала встати. - З тобою все добре?

     Чомусь Гордон здавався мені трохи блідим навіть не дивлячись на те, що його шкіра і без цього була блідою. Але зараз усе було наче по-іншому ю

— Наче так. - Відповів Гордон, і допоміг мені встати. - Як себе відчуваєш?

— Добре, правда голова трохи болить. - Я знову озирнулась.

— Нічого, пройде. - Гордон, впевнившись, що я стою рівно на ногах без його допомоги, приніс трохи води. Я з подякою прийняла її.

— А де ми? - Запитала знову я, коли нарешті напилась і зрозуміла, що горло так сильно не пече.

— Я... - На секунду чоловік зам'явся. - Тобі поки що не можна про це знати. Давай ми звідси виберемося, і я тобі обов'язково про це розповім? - Побачивши мій трохи недовірливий погляд, він швидко додав: - Не хвилюйся, зазвичай я намагаюсь дотримуватися усіх обіцянок. Все ж, слів на вітер я не кидаю. Обіцяю, що я тобі точно усе розповім.

— Добре, я вірю тобі. - З видихом мовила я. - А чому ти не можеш пояснити мені те, де ми зараз? Невже якщо я дізнаюсь наше місцезнаходження, то нас одразу тут знайдуть?

— Тобі зараз неможна нервуватися. Якщо ти почнеш нервуватися, тоді це трохи затруднить нам можливість вибратися звідси.

— Як скажеш.

    Я підійшла до вікна, щоб роздивитися пейзаж і спробувати зрозуміти, куди нас занесло. Місцевість здавалась мені доволі знайомою. До мене не одразу дійшло те, що зараз ми знаходились під поверхом, де жили мої бабуся й дідусь - на дев'ятому поверсі їх багатоповерхівки.

    Але коли я зрозуміла це, десь всередині мене розлилося тепло. Я знову вдома. Знову в своєму рідному городі.

— Бачу, тобі тут подобається. - Мовив Гордон, ставши рядом і теж вдивляючись у вікно.

— Тут я жила до переїзду. Це мій рідний дім. Тому звичайно мені тут подобається. І буде подобатися завжди.

— Розумію. - Той зітхнув. - Важко відмовитися від того, до чого ти вже встиг звикнути і де жив майже усе своє життя, якщо, звісно, спогади у тебе доволі хороші про це місце.

— Звісно, хороші. Я народилась тут, я росла тут, мала хороші й не дуже спогади про це місце. Звісно, що це місце для мене єдине саме найліпше.

     Я відчула, як спогади почали забирати мене до себе. Як я почала як якась стара бабуся згадувати те, що відбувалося зі мною до того, як ми переїхали.

     Гордон подивився на мене.

— Сумуєш за своїм городом?

— Мені було так добре... - Я опустила погляд, відчуваючи, що якщо ще трохи, і я точно заплачу.

    Мені дійсно було тут добре. Коли мені сказали про переїзд, я пропонувала батькам залишитися у бабусі й дідуся, бо ті, коли я їх запитала, були не проти, лиш би залишитися й ще трохи пожити в рідному місті. Як шкода, що батьки рідко прислухаються до порад своїх дітей і роблять так, як на їх думку краще.

    Побачивши мій стан, чоловік обережно поклав руку на плече і легенько повернув до себе. Вже через секунду він вже обіймав мене, ставши на коліна переді мною. 

— Будь ласка, не плач. Я розумію, що ти сумуєш за минулим, але зараз... Ммм... Трошки не те місце і не той час, щоб дозволяти поганим емоціям брати над собою верх.

     Я схлипнула.

— Вибач... Нічого з собою зробити не можу. 

     Гордон почав гладити мене по спині, намагаючись заспокоїти. Я не змогла стримати свої емоції. Не змогла контролювати власне тіло. І тепер, маленькі сльози покотилися по моїх щоках.

    Я й сама намагалась заспокоїти себе, кажучи, що зараз дійсно не кращий час для того, щоб соплі розпускати. Але я не могла вже нормально зупинитися. Спогади про те, що у мене відняли власні батьки, поринали з головою. 

    Я здригнулась, а Гордон трошки сильніше притис мене до себе. Мабуть, щоб не впала випадково.

     Коли я нарешті поступово перестала плакати, Гордон обережно взяв мене на руки, і так само обережно поклав назад на кровать.

— Тобі зараз краще трошки відпочити. - Мовив чоловік, дбайливо накриваючи мене ковдрою і потихеньку починаючи йти до виходу з кімнати. - Якщо щось буде треба - клич. Я в сусідній кімнати.

— Дякую... - Тихо мовила я, коли чоловік вже відкрив двері. На секунду Гордон зупинився. - Дякую, що навіть не дивлячись на те, що ми люди, які взагалі не знають одне одного, ти піклуєшся зараз про мене.