Глава десята. Зникнення.

    Пройшло два тижні з того моменту, як Віра вирішила сама себе втягнути у нашу з Гордоном справу, але вона особливо не була вперта, щоб спробувати дізнатися якусь інформацію.

     Я продовжила спілкуватися з нею, і ми стали дійсно непоганими подругами. Може, навіть ліпшими. Інколи я бачила, як Гордон всеодно коситься на дівчину, але вже не недовірливо, а скоріш ревниво. І чому він мене ревнує до дівчини, з якою я зустрічаюсь і розмовляю набагато менше - не рахуючи наших розмов у вайбері чи телеграмі, - ніж з ним?

     Коли я спробувала поговорити з ним про наші відносини і запитати, чи хоче він сближатися зі мною й ставати мені ліпшим другом, він постійно ухилявся від відповіді, а потім взагалі сказав, що зараз не готовий розмовляти про наші відношення. 

    Звісно, я не була проти поговорити пізніше або взагалі про них не говорити, але чому треба було спочатку ухилятися замість того, щоб в самому початку сказати, що ти ще не готовий і на цьому завершити? Все-таки, я не якийсь то там тиран, який буде змушувати говорити людину про те, про що вона зовсім не хоче.

    І ось три дні. Три дні Гордона немає поряд зі мною, хоча до цього чоловік казав, що не зникне точно до того моменту, доки не вирішиться питання зі зрадниками. Він лазить десь, хто його знає де, і я поступово починаю турбуватися за нього все сильніше. 

   Лежачи вночі на своїй кроваті, я спробувала перестати про те, що може статися щось погане. Але такі думки мене не могли ніяк покинути.

    Що, якщо він взяв на себе більше зрадників, ніж міг подолати, і його ранили чи взяли у полон? А що, якщо його взагалі вбили? Не можуть вбити, він сильний. Та й гадаю, що відступить, якщо побачить, що не зможе впоратися.

    А що, якщо він пішов якраз через мене? Через те, що я настільки його дістала, що він вирішив знайти собі більш кращого носія, ніж я, який не буде діставати його тупими питаннями? Чорт...

    Я встала. Пішла попити на кухню води, щоб придумати хоч якесь виправдання тому, де може бути Гордон, бо зазвичай мені краще думається, коли я ходжу кудись - не важливо, куди. Головне, щоб ходила.

    Але замість виправдань з'явилося лиш ще більше питань по типу «а що, якщо він обрав Віру замість мене і ті ревнощі тоді були не марні?».

    Знову лягла. Може, воно й добре, що він пішов від мене. Бо нічим хорошим «дружба» з ним не завершилася б. Але усередині переживання, що сталося щось погане, все-таки було.

    Наступного ранку Гордон все-таки повернувся. Він був дуже втомлений - більш втомлений, ніж за усі ті дні. Ноги чоловіка перепліталися між собою, і він ледь йшов. Побачивши його у такому слабкому стані, я дозволила йому легенько опертися о тебе й допомогла дійти до своєї кроваті. Він не встиг навіть сісти, просто впав на коліна і заснув, поклавши голову на м'яку ковдру.

    Діставши іншу ковдру з шафи, я спробувала його так накрити майже повністю. Коли мені це вдалось, і я трохи відійшла, подивившись на його голову, трохи посміхнулась. Все-таки, він не пішов від мене. 

    Але ця посмішка зникла доволі швидко. Схоже, що ситуація тільки погіршується, раз він так втомився. Треба придумати план, як йому допомогти, при цьому не бісячи його й не чуючи прохань «будь ласка, не влазь!».

..

..

..

..

..

     Гордон прокинувся лиш через день. З-за того, що я не хотіла його будити - хоча мабуть, його навіть танк не розбудив би, - і намагатися підіймати його тіло, щоб перенести на його спальний мішок або на свою кровать, я спала на його місці. У речах його не ковирялася, бо це буде порушувати його простір, просто спала на спальнику, не наважуючись залізти в нього.

     Трохи посміхнувшись від того, як він розслаблено тер око, наче до цього нічого не відбувалось, я тихо запитала:

— Добре виспався?

    Той повільно кивнув головою і позіхнув.

— Непогано.

— Їсти будеш? - Запитала я буденно, наче ми живемо поряд і знаємо одне одного вже доволі давно.

— Хотілось би. - Мовив той, і коли ми сиділи вже на кухні, їли, запитав: - Доки я спав, нічого дивного не відбувалося? Або взагалі хоч щось відбувалося?

— Ні. Це добре. Твої трави діють добре, ніхто зі зрадників навіть не дивиться у мою сторону, що вже казати про те, щоб спробувати «приєднатися».

— Це добре. - Той тихо зітхнув. Це зітхання було трохи сумним.

— Щось сталося? - Вирішила зайти з маленького, щоб не питати «що сталося, коли ти пропав на три дні?» і не змусити Гордона знову перейти у ту фазу, коли він не говорить мені абсолютно нічого.

— Та ні, нічого не сталося. Все в принципі добре. Просто, роботи за останній час багато як письмової, так і взагалі.

— Зрозуміло... - Я відвела від нього погляд, подивившись у вікно.

    Мені справді треба допомогти йому справитися з тим навантаженням, яке він несе на собі. Але як його вмовити допомагати йому хоч в чомусь? Вже уявляю, як я підходжу до чоловіка, питаю, чим допомогти, а він знов ухиляється від відповіді, та каже, що мені не треба з цим заморочуватися.

— Ти так надовго не зникай без попередження, добре? - Запитала я, коли поснідавши, ми вдяглись, щоб трохи прогулятися.

— Добре. - Вдягаючи маску, як останній «штрих», мовив Гордон. - І пробач, що не попередив раніше. Просто часу інколи доволі мало. Не встигаю слідкувати за усім.

— Так, я розумію.

      Сніг тихо хрускотів під нашими ногами, виблискуючи на сонці тисячами сапфірів. Якийсь час ми йшли мовчки. Потім я вирішила порушити тишу:

— Виходить, якби я не почала створювати собі уявного друга, то ми б з тобою ніколи не побачилися? І якби ми с батьками не переїхали, ти навряд чи коли-небудь потрапив до нашого міста.

— Можливо, побачились би, якби ти не створювала собі друга, але за трохи інших обставин. А ось на рахунок переїзду... Так, тут ти права.

— А якщо я створю собі ще якогось уявного друга чи подругу, ти будеш бачити їх теж, чи це тільки я буду їх бачити? - Продовжувала сипати питаннями я.