Глава дев'ята. Прогулянка.

     Ніч. Гордон знову вилазить через вікно по своїх справах, так само обклавши мене травами. Але тепер я вже особливо не хвилювалась через те, що вони можуть мені якось нашкодити, бо тепер я знаю справжню - принаймні сподіваюсь, що справжню, - причину того, чому вони повинні лежати поряд зі мною.

    На ранок я прокинулась у доволі хорошому настрої. Може, через те, що сьогодні був вихідний, і нікуди йти не треба. 

    Вставши, першим, що я побачила, це був саме Гордон, який сидів за столом на підлозі через свій великий зріст, я щось роздивлявся. Схоже, це була мапа його світу.

     Підійшовши, я швидко оглянула мапу, бо було цікаво. Його світ був доволі великим і цікавим. Багато які місцини мали свої особливі назви, і схоже, деякі навіть досить відрізнялися від наших людських. 

    Коли настала вже одинадцята година дня, ми з Гордоном вирішили трохи прогулятися. Спочатку ходили по дорогах, потім, коли набридло, поступово поплелися до лісу. Зараз там людей дуже мало, спокійно і тихо. Краса, нічого не скажеш.

— У подібних до тебе є слабкості? - Запитала я, коли повисла коротка пауза в наших розмовах.

— У кожного вона так би мовити індивідуальна.

    Коли Гордон відвернувшись від мене, уважно вдивляючись кудись, я теж трохи насторожилася.

— Що ти побачив?

     Спочатку, чоловік промовчав. Потім, трохи нахиливши голову до мене, наче його хтось може почути, він мовив:

— Дивись, зараз ти сидиш або стоїш десь подалі звідси, нічого не робиш, і не втручаєшся від слова зовсім. Усе зрозуміло?

— Але я не хочу залишити тебе одного!... - Спробувала заперечити, але Гордон відвернувшись на секунду від того місця, куди дивився так уважно, подивився на мене.

— Доведеться.

— Будь ласка, дозволь мені трохи допомогти тобі.

— Я знаю, що ти хочеш мені допомогти. Але якщо ти не будеш влазити туди, куди тебе не просять, це буде набагато краще, ніж ти спробуєш ще щось заподіяти.

      Я трохи насупилась, але кивнула головою і трохи відійшла в сторону, щоб випадково не потрапити на очі чужинцю. Все-таки, гадаю, що він правий, і мені не треба влазити у те, куди мене взагалі не запрошували, доки не буде потрібно. Собі пообіцяла, що якщо з Гордоном станеться щось погане, я обов'язково йому допоможу.

     Коли чоловік почав з кимось битись, я підійшла трохи ближче, щоб розгледіти краще битву. Знову все те саме - ледь помітна тінь, з якою бився Гордон, яка на цей раз рухалась трохи повільніше, ніж до цього. Коли я поглядом знайшла того нещасного, якому не пощастило бути під дією контроля зрадника, моє серце пропустило декілька ударів.

      Знову ця чортова Віра. Вона теж сиділа у такій собі засідці, слідкуючи за битвою, і схоже, вона хотіла знайти час, щоб напасти на Гордона. Цього допустити я не могла. Якщо чоловік заборонив мені встрявати у його битву, я піду іншим шляхом. Не допущу нечесної битви.

     Обережно й по можливості тихо пробираюсь до неї, намагаючись придумати план, як затримати її, та при цьому самій щоб не відхватити ще. Бо я до сих пір пам'ятаю той випадок, коли вона різко притисла мене до стіни у своїй квартирі й почала вимагати сказати, де зараз Гордон.

    Під рукою опинилась доволі товста палиця. Взявши її, у думках з'явилась одна ідея - притиснути до горлянки зазначеної дівчини, і не дати напасти. Це точно зіб'є придуманий до цього план зрадника - якщо, звісно, він у нього був...

    Я засіла позаду Віри й стала чекати, коли вона напружиться і ось-ось стрибне. Бо сумніви щодо того, що вона сиділа так само, як і я, щоб не втручатися у серйозну битву двох чоловіків. Але у це вірилося дуже мало. Схоже ті, кого взяли під контроль, мають велику фізичну силу - якраз таку, яку має їх «власник». Бо я сумніваюся, що дівчина може ходити на якісь секції. Тоді б я хоч колись, але дізналася про це.

     Гордон зробив ще один удар, і схоже, вибив зброю з рук свого ворога. І тоді зрадник вирішив ще задіяти ще й дівчину. Коли та почала поступово підійматись, я не дала їй цього зробити. Різко притисла палицю до горлянки, а ногою вдарила по коліну. Та здригнулась, спробувала загорлати, але я закрила їй рот. Прийшов час помсти.

     Ми впали на землю, а Гордон повільно підходив до зрадника, розмовляючи про щось. Віра намагалась вирватися, але зрештою схопилась за палицю обома руками, намагаючись хоч трохи послабити хватку.

— Пусти! - Тихо прогарчала дівчина, коли я звільнила її рот і обома руками почала давити на її горлянку.

— Що, твій «господарь» зараз теж вже задихається, так? - Прогарчала я їй на вухо у тій же манері, і здавалось, що від цього у мене побільшало сил.

— Пусти її. - Почула я голос Гордона і різко відпустивши Віру, встала на ноги. - Я казав тобі не втручатися в цю битву.

— Пробач... - Я опустила погляд, почав розглядати свої ноги. Зараз я відчувала себе малою дитиною, якій поясняють те, в чому вона винна. - Просто коли ти почав битися, я побачила Віру, яка хотіла напасти на тебе, й не змогла не втрутитися.

— Я би впорався з ними обома.

— Так, впорався. Але минулого разу ти навіть з одним не зміг впоратися, що вже казати про позаминулий, коли ми зустрілися з ним вперше.

— Я принаймні знаю, як з ними боротися. - Продовжував стояти на своєму чоловік. - А ти зовсім не знаєш нічого як про моїх ворогів, так і про мій світ. Ти розумієш, що ти могла померти, доки я відволікся на того ідіота і що я міг не встигнути, якщо з тобою сталось би щось погане? Звісно, дякую за допомогу, але будь ласка, наступних разів виконуй мої прохання повністю, а не частково.

     Я кивнула і подивилась на Віру, яка досі лежала на землі. Її очі були закриті.

— Що з нею буде зараз? - Запитую тихо, не насмілюючись подивитися на Гордона, який мовчав, думаючи про щось.

— Вона не буде пам'ятати нічого з того, що відбувалося, доки вона була під контролем. Я віднесу її додому й спробую зробити фальшиві спогади, наче увесь цей час вона тусила зі своїми подругами й нічого поганого не відбувалося.