Глава сьома. Дивна дівчина.

     Одна з моїх однокласниць сьогодні різко підсіла до мене на уроці алгебри. Це було досить дивно, бо вже пройшло декілька місяців з початку навчання, і ніхто з однокласників окрім як переписати домашнє завдання - та й про це у мене питали доволі рідко, - зі мною в принципі не розмовляв. А зараз, вона аж підсіла до мене, наче сидіти більше ні з ким було.

     Коли почався урок, дивна дівчина повернувшись до мене, доки відвернувся вчитель, тихо мовила:

— Мене Вірою звуть, а тебе? - Її голос був милим, та в якомусь сенсі заспокійливим. Хотілось чути й чути його.

— Мене... - Я зам'ялась - настільки довго не розмовляла з підлітками. - Я Ліза. - Нарешті видала відповідь шепотом, і зиркнула на вчительку, яка продовжувала стояти й сумно бубоніти щось, записуючи при цьому якісь слова на дошці.

      Гордон поводився доволі дивно звідтоді, як дівчина перересіла до мене. Наче відчував щось не добре, але мовчав, бо ще не був певен у своїх здогадках. Наче хотів перевірити, у правильному напрямку думає, чи краще звернути в іншу сторону.

— Чи можу я поцікавитися - чому ти вирішила підсісти до мене прямо зараз? - Повернулась знову до дивної дівчини, трохи нахиливши голову до неї про всяк випадок. - Ну, якщо це звісно не якийсь секрет...

     Віра потисла плечима.

— До цього я якось не наважувалась підійти до тебе. - Почала пояснювати вона мені. - Сама розумієш - ти новенька. Усі - я в тому числі, - не знають ще, хто ти, і все таке інше. Я просто хотіла... Мммм... Трошки звикнути до тебе. А коли побачила, що навіть через декілька місяців ти так ні з ким і не почала товаришувати, вирішила нарешті зараз підсісти.

     Я трохи примружилась. Її слова здавались мені наполовину вигадкою, бо зазвичай у багатьох школах - принаймні, я так думаю, - люди, щоб познайомитися з новенькими як найліпше, підходять до них у перші дні їх перебування у новій школі.

    Пам'ятаю, як до нас колись прийшло двоє новеньких. Один майже одразу вписався у колектив хлопців, а інший протримався два тижні, бо був не дуже говіркий. Але потім і його хлопці теж «розкрутили», зробивши офіційно своїм. З того моменту багатьом вже через місяць здавалося, що ці два хлопці були з нами завжди, а не перейшли з сусідньої школи.

      А зараз... Тут точно щось не те. Мабуть, не треба підпускати цю дівчину до себе близько, бо хто його знає, чим це може закінчитися.

      Перевівши погляд на Гордона - якраз позаду нього є дошка з різними рослинами, ніхто навіть не подумає, що окрім розглядання рослин я дивлюсь на людину, яку ніхто не бачить окрім мене, - намагаюсь зрозуміли його емоції по його рухах. Бо на обличчі чоловіка знову була залізна маска. Той не видавав особливого занепокоєння чи того, що вважає, ніби щось не так, але до цього я бачила, як він покосився на Віру, наче підозрюючи її в чомусь.

— Щось не так? - Запитую, не сподіваючись на відповідь.

— Все нормально. - Кинув чоловік, але знову підозріло покосився на Віру. Точно щось не так.

     Зітхнувши, я відвернувшись від нього й знову подивилась на Віру. Та, простягнувши до мене руку, тихо запитала:

— Ти ж не проти зі мною товаришувати? 

      Повагом простягнула їй руку і потисла.

— Ні, не проти.

     Що ж, сподіваюсь, що все-таки дізнаюся щось більше згодом. Але це не факт. З Гордона ж не дістанеш нічого. Мовчить, як партизан.

..

..

..

..

..

     Через три дні нашого спілкування я потихеньку почала думати, що марно підозрювала Віру в тому, що з нею щось не те. Але мене непокоїло становище Гордона. Він ходив майже постійно напружений, хоча до цього за ним я такого не помічала.

    Коли сьогодні я хотіла запитати в нього, що сталося - хоч і розуміла, що у відповідь знову отримаю коротке «усе нормально», - мене відволікло повідомлення, яке прийшло мені на телефон. Віра. До сих пір трохи незвично, що у мене тепер на новому місці через стільки часу вже є подруга.

Віра: Привіт! Зможеш будь ласка сьогодні ввечері прийти до мене в гості? Я не можу розібратися в темі, чи можеш мені будь ласка з нею допомогти? Я тебе якраз чаєм у відповідь пригощу. Ну, якщо захочеш прийти, звісно :)))

     Я зітхнула і подивившись на чоловіка, який робив вигляд, наче йому не цікаво, хто написав мені, почала писати відповідь.

Ви: Добре, прийду. Чому б і ні? :)))

Віра: Тоді чекаю.

— Не йшла би ти краще до неї. - Буркнув Гордон і вставши, пішов до іншої кімнати. Я проводила його поглядом.

..

..

..

..

..

— Ти прийшла! - Вигукнула радісно Віра, відкривши мені двері. У її голосі звучала не підроблена радість. - Проходь. - Мовивши це, вона відступила, даючи мені можливість зайти до її квартири.

   Гордон, який вирішив ув'язатися за мною, швидко пройшов за мною. Я кинула швидкий погляд, оглядаючи гарну квартиру нової подруги. Нічогенька така. Затишна. Мені якраз подобається такого типу квартири - не дуже розкошні, хоч гроші є, але доволі затишні.

    Повісивши легеньку куртку на гачок, я пройшла за дівчиною до кухні, де на столі вже лежало декілька її зошитів та підручник з алгербри. Поки Віра заварювала чай, я намагалась їй пояснити тему, яку й сама зрозуміла доволі важко і як краще вирішити ті завдання, які вона так само не змогла вирішити сама. Сподіваюсь, що з мене вийде доволі непоганий вчитель. 

    Інколи зиркаючи на Віру, наче не довіряючи їй, Гордон трохи нахилився до підручника й тихо хмикнув.

— Це ж легко. - Кинув чоловік, та сів поряд зі мною, продовжуючи зазирати до підручника.

— Ну вибач. - Відповіла подумки у тій же манері. - Не усі тут такі математичні «генії», яким дається легко математика, як ти.

— Це дійсно легко, дивись. - І Гордон швидко пояснив мені, як вирішувати пару прикладів.

     Від того, що він так добре пояснив мені усе за якихось чотири хвилини, здивувало мене. Це вже точно не моя якась вигадка. І точно не звичайний уявний друг.