Глава шоста. Екскурсія.

    Сьогодні вночі Гордон знову вилазив через вікно по своїх справах, обклавши мене перед цим травами. В принципі, як і завжди. Я вже перестала боятися, що ці трави можуть зробити зі мною щось погане.

    Коли чоловік повернувся назад все так само через вікно, схоже, він був ранений. Знову зробивши вигляд, наче я встаю по своїх потребах і побачивши його у такому вигляди, запитала:

— Чому ти не спиш? - Мій голос по-справжньому був трохи здивований. Бо Гордон дійсно був ранений. Його видавали різкі рухи, хоча до цього він рухався більш-менш плавно, та інколи хрипке дихання. - Ти наче завжди теж лягав спати, коли це робила я. Щось сталося?

— Не спиться. - Прохрипів він, і я на секунду не впізнала його голос - настільки він був втомлений і хрипкий, наче чоловік не спав так не дві-три, а декілька ночей. Хоча, я певна, так воно й було, дивлячись на те, що він вже яку ніч вилазить на вулицю - при цьому ці випадки були тільки тоді, коли я не спала. Уявляю, скільки разів він це проворачував, коли я не могла його побачити.

     Він вийшов з кімнати мабуть щоб не дати мені нормально роздивитися його становище і потім продовжити задавати питання. Я пішла за ним. Чомусь мені не хотілося, щоб він страждав, і при цьому я не могла допомогти йому, бо він веде себе відчужено. І на цей раз так просто відступати я не збираюся.

    Звісно, розпитувати його я не збираюся, згадуючи, як коли я запитала у нього про трави, він завмер, наче намагаючись придумати якусь правдиву відповідь якомога швидше, але хоча б спробую чимось допомогти. Все-таки, мої батьки сплять, і ніхто не помітить мене на кухні, а Гордона залишати у раненому стані я не збираюся.

— Чому ти просто не можеш залишити мене наодинці хоч раз?! - Майже програвав, як звір, чоловік, коли я принесла бинт, який знаходився у мене в рюкзаку про всяк випадок. У дитинстві я часто падала через хворобу ніг, тому мама вмовила мене носити деякі ліки про всяк випадок, якщо знову щось станеться.

— Я лиш хочу допомогти тобі. Не хвилюйся, розпитувати я тебе не буду. Все-таки, пообіцяла. - Швидко почала подумки говорити до нього, простягаючи бинт, щоб показати свої наміри і при цьому намагаючись виглядати якомога дружелюбніше. - Ти дозволиш мені допомогти тобі?

    Він примружився. Мабуть, якби у нього був хвіст, він би легенько бив по полу від напруження й нервів. 

— Ти просив мене до цього одного разу довіряти тобі. - Продовжила я, коли чоловік нічого не сказав і на секунду відвів на мене погляд, але потім знову повернув його на моє обличчя. - І зараз я прошу тебе довіритися мені. Принаймні, зараз. Тільки один раз.

— Чи дійсно я можу довіряти тобі? - Запитав тихо він, вдивляючись у мої очі, наче може знайти там відповідь на своє запитання, і я кивнула головою.

— Так, можеш. Будь ласка, довірся мені. - Повторила я його слова, які він сказав мені учора зранку, сподіваючись, що він хоч трохи, але довіриться мені.

    Через декілька секунд вагань той кивнув, і повернувся до кімнати. Зачинивши двері на замок і виникнувши світло, я подивилась на чоловіка, який зняв червону кофту, показуючи рану. Достатньо велика. Сильно ж його заціпило.

    Цікаво, з ким він бився?

    Коли я почала обережно перемотувати його рану, той не видавав ні одного звуку й навіть намагався не ворушитися зайвий раз, не бажаючи мені якось завадити. 

—Ну ось і все. А ти хвилювався. - Тихо мовила я, коли закінчила. - Багато разів рани отримував, так?

— Так. Чому питаєш?

— Ну, ти сидів так спокійно. Ось я і подумала, що ти міг отримувати за життя багато ран. Значить натерпівся від життя. Або ж ти просто досить сильний, що навіть не здригнувся від моїх дій - все-таки я не майстер у цьому.

— Ти права. - Знову коротка відповідь. Ми обоє знову замовчали.

    Так, це одна з підказок того, ким він є. Можливо, він якийсь військовий, і ця рана разом з дивною формою це тільки підтверджує. Але ось питання - де він може служити і як його ранили, якщо окрім мене його більше ніхто не бачить? Чи все-таки, хтось його все-таки й бачить? Але хто?

    Я слідкувала за тим, як він швидко знову одягає назад свою кофту. 

— Дякую. - Тихо мовив той, коли я знову відкривши кімнату, вимкнула світло, щоб лягти знову спати, відчуваючи запахи трав. Від цього я тихо посміхнулася перед тим, як заснути.

    На наступний ранок ми з класом поїхали на давно заплановану екскурсію в місто, в яке я ще давно хотіла поїхати, але ніяк не могла вмовити батьків. А потім просто вже не хотілося, бачачи їх стан та чуючи про проблеми на роботі. Про ревність матері я взагалі мовчу...

    Спочатку походили трохи по городу, і вперше зупинилися на такий собі невеликий «привал», щоб відпочити і поїсти, бо багато хто з наших по звичці не снідав. Через те, що я вже їла перед виходом, їсти мені зовсім не хотілося. Тому я сиділа, роздивляючись великі гарні домівки тутешніх, переговорюючись подумки з Гордоном, який сидів поряд і теж розхиравчя по сторонах.

— Так, гарно тут. - Мовив той. - І на диво тихо.

— Ну, дивлячись на те, що город менший за нас десь в два рази, то і мешканців тут теж поменше буде. Та й ранок тільки зараз.

— Так, але навіть в наших невеликих городах та селах була якась метушня й ніхто особливо не стояв на місці, віддаючи перевагу тому, щоб зробити щось. Трохи... Незвично.

     Цікаво, звідки він? - Знову з'явилося питання в голові, але я не наважилась його запитати, пам'ятаючи про свою обіцянку не розпитувати чоловіка. 

    Коли ми пішли далі, сонце вже піднялося над нашими головами, починаючи намагатись зігріти усе довкола хоч трохи. Вітру на диво не було, хоча дивлячись учора на сильні пориви вітру, батьки передбачали, що й сьогодні буде схожа погода, якщо не гірша. Але ні.

    Продовжуючи розмовляти з Гордоном і особливо не звертаючи увагу на нудне бубоніння екскурсовода - він всеодно ніколи не приверне мою увагу, якщо продовжить ось так монотонно й без емоцій розповідати завчену багато років тому інформацію, - я йшла у кінці нашого загону.