Глава п'ята. Розмова.

— Слухай, я хотіла поговорити з тобою про дещо. 

    Я вирішила сьогодні все-таки порозмовляти з Гордоном на рахунок того, чому він обкладав мене тими дивними травами, які він прибрав, схоже, коли прийшов зранку.

    Чоловік зупинився, перестаючи заточувати камінням з вулиці свою катану.

— І про що ти хочеш зі мною поговорити? - Спокійно запитує, дивлячись мені у очі.

— Сьогодні вночі йдучи по справах - якщо ти розумієш, про що я, - то побачила, що на моїй кроваті лежать дивні трави. Чи можеш ти будь ласка пояснити, звідки вони там взялися? Бо вони не можуть з'явитися там так просто.

     Гордон завмер. Мені на секунду здалося, що він навіть дихати перестав через мої слова. Але ні, мені це просто здалося.

— Чому тебе це так цікавить? - Тихо запитав він, схоже, навіть і не думаючи про те, щоб якось виправдовувати себе, хоча може почати потім. - Та й до того ж, може, тобі це просто здалося? Все-таки, тоді ти ще була у напівсні, тобі могло здатися усе, що завгодно. - Ну ось, почалося.

— Ні, не здалось. - Заперечую, сподіваючись, що якщо Гордон мені розповість хоч щось, це роз'яснить картину того, що відбувається з ним. Бо цікавість не зникла ще звідучора. - Я пам'ятаю, як вони приблизно лежали і як пахли. То, чому? Ти можеш пояснити і хочеш цього, чи знову будеш мовчати, як риба?

    Той глибоко зітхнув.

— Просто пам'ятай, що завдяки моїм методикам ти будеш у безпеці.

— Що за методики?

— Будь ласка, довірся мені. - Він взяв мене за руки - вперше після того, як він хотів мене вбити, погрожуючи через те, що боїться, що я комусь щось розповім про нього. Гордон заглянув мені в очі. - Будь ласка, довірся мені... - Повторив він, легенько стиснувши мої руки.

   Я здригнулась від цього жесту. Коли хотіла вирвати свої руки, не вирішивши. Цей жест... Він був більш обережним, ніж до цього.

   Коли я «прийшла в себе» після жесту, хотіла заперечити й сказати, що так просто не можу йому довіряти, прикусила язик. Слабкості я не відчуваю, спогади ще на місці. Хоча, може, це через те, що вони діють тільки через якийсь час?

    Наступного ранку йдучи до школи, я розмовляла з Гордоном. Це вже поступово почало вбиватися у звичку - ось так іти, чуючи, як сухе листя хрустить у тебе під ногами, і розмовляти з цим дивним чоловіком то про одне, то про інше.

   Я поступово почала вже відчувати, наче Гордон - не чоловік, якому на вигляд більше двадцяти п'яти, і якому точно набагато більше, - а звичайний підліток і мій друг, з яким я познайомилася десь у школі. Але, мабуть, це були єдині моменти, коли ми нормально розмовляли. В іншому ми навіть погляди одне на одного без потреби не кидаємо.

— Як гадаєш, що сьогодні ви будете проходити на математиці?

— Гадаю, що нова тема. Яка саме - хто його знає. А по хімії, гадаю, нам знову влаштують самостійну чи ще гірше - контрольну. - Я потерла очі. Здавалось, тільки місяць з половиною пройшов, як ми почали вчитися, а я вже втомилась.

    Ця вчителька через урок задає нам або контрольні, або самостійні, або перевірочні, не даючи нам нормально завчити матеріал по хімії. Це дико бісить як мене, так і увесь клас, бо не дає навіть й інші предмети нормально готовити. Ненавиджу через це хімію, і не розумію відмінників - хоча й ті інколи страждають від цього.

— Гадаю, що нічого страшного не станеться. Ти знову добре спишеш, а я непомітно якщо що буду шукати відповіді в підручнику або у тебе в зошиті.

    Те, що Гордон міг взаємодіяти з предметами і ці рухи ніхто не бачив було досить корисним, хоч не менш дивним. Я хоч і дивувалась спершу, бо не мала зазвичай такої хорошої пам'яті, але швидко перестала це робити, зрозумівши, що це можна використовувати, як плюс.

    Чоловік на диво довго не ламався на мої угоди інколи допомагати мені під час якихось самостійних чи контрольних такими методами, сказавши, що «якщо я всеодно не відходжу від тебе майже ніколи, то це буде невеличка компенсація за те, що я мовчу про своє минуле і причини знаходження тут». Я була згодна на таку собі умову, бо це влаштовувало нас обох.

    Коли я згадала про учорашню розмову, легенько здригнулась ще раз, згадуючи, як Гордон схопив мене за руки різко, але не так жорстоко, як тоді, в нашу першу зустріч. Він тоді наче хотів підкріпити свої слова цим жестом.

    Може, мені дійсно треба в цьому довіритися Гордонові? Гадаю, що можу. Але треба перевірити його. Перевірити, чи можу я дійсно йому довірили. Але як? 

— Як гадаєш, сьогодні вчитель історії знову почне опитувати нас з самого початку уроку? - Запитала на цей раз я.

— Не знаю, але гадаю, що я спробую на цей раз якомога швидше підказати тобі щось.

— Дякую. Я рада, що можу довіряти тобі в цьому. Тобі, до речі, не холодно в цьому одязі? - Подивилась на його обличчя у залізній масці - так, чомусь він, коли ми виходимо на вулицю, вдягає маску.

— Ні, не холодно.

   Коли я різко спіткнулась о якийсь камінь, Гордон так само різко схопив мене, не давши упасти. Почекавши, доки я знову стану на дві ноги й зможу впевнено стояти, він відійшов від мене.

— Дякую, що врятував. - Мовила я, і озирнулась. Добре, що людей на вулиці зараз нема й ніхто нічого не побачив...