Глава третя. Він.

    Пройшло три тижні з того моменту, як я почала форсити свого уявного друга. Це було важко в перші дні. Обличчя й тіло хлопця ніби не хотіли піддаватися і з'являтися перед очима, навіть коли я їх закриваю. Але коли з'явилась невеличка, ледь помітна тінь, я дуже зраділа цьому. Це значило, що мені треба продовжувати, і що вже є хоч маленький, але результат.

     Сьогодні був вихідний. Нікуди йти не треба. Я сиджу в своїй кімнаті на кроваті, уявляю того, хто буде моїм найліпшим другом схоже вже до кінця школи. Бо я до сих пір не змогла ні з ким подружитися. І обіцянку, дану самій собі, що я обов'язково до когось підійду познайомитися не змогла виконати... Все-таки, в цьому я доволі слабка, хоча зазвичай намагаюсь дотримуватися усіх обіцянок, які дам або собі, або комусь.

     Контури тіла хлопця почали краще вимальовуватися. За останній час я звикла бачити його поряд з собою, уявляти, як він сидить, або робить щось інше. Як я звертаюсь до нього подумки, коли не можу поговорити вголос. Як він думає про щось, і потім пропонує свої найкращі ідеї.

     Але мене трохи насторожувало те, що він був трохи більшим, ніж я планувала. Наприклад, я планувала, щоб його зріс був десь метр сімдесят, а зараз він майже до двох метрів дотягує. Широкі плечі доволі добре вимальовувалися у цій тіні, як і деякі частини його тіла. Але поки що кольору та об'єму не було. 

     Через деякий час мені треба буде ще постаратися зробити свого друга більш об'ємним, але то вже після того, як він «з'явиться» переді мною повністю. Також треба буде уявляти ще, який в нього голос, що він відповів би на те чи інше запитання, як ходив би чи щось інше робив.

    Коли ще через пару днів тінь не змінила своїх розмірів, я почала трохи панікувати. Так, на сайтах казали, що уявні друзі можуть змінювати свою зовнішність, розміри та інше, але через пару днів повертають її назад, і що панікувати чи намагатись форсити саме ту зовнішність, яку планував до цього не треба. Друг, як би це тупо не звучало, може потім образитися на те.

    Але ця штука тримається вже більше двох тижнів, і ніфіга не проходить! І мене це дуже хвилює. Що, якщо він зовсім не зміниться? Що, якщо це буде щось жахливе, і мені прийдеться доволі довго здихатися від цього?

    Чергового дня в школі, стоячи в коридорі й чекаючи, коли закінчиться перерва, я вперше відчула, як він доторкнувся до мене. Я здригнулася й різко озирнулась по сторонах. 

    Великі, наче чимось занепокоєні або злякані очі зустрілись з моїми. Замість звичного сірого кольору я побачила, як ці очі поступово придбавали більш насичений колір, і через декілька доволі довгих секунд стали майже чорні.

    Це було не те, що я планувала...

    Він трохи примружився. Відвернувшись від мене, друг - а може й не він, - трохи відійшов, і знову став тією тінню, обличчя якої я не можу нормально роздивитися.

    І що це було? Так, це не дуже добре. Про це ніде не було написано. Бо багато хто, - якщо не всі, - писали, що уявний друг починає якось рухатися тільки коли «з'явиться» повністю. Треба з цим зав'язувати, бо схоже, це до хорошого не призведе.

    Але коли навіть через один з половиною тиждень нічого не сталося, і «друг», здавалось, став виглядати ще більш зрозуміло, я почала вже панікувати по-справжньому.

    Одним вихідним, коли я хотіла вже усе пояснити батькам, хтось різко схопив мене за руку, і притиснувши до масивного тіла, рукою притиснувся до горла. Він тихо прохрипів на саме вухо:

— Розкажеш їм, і я знайду спосіб, як знищити тебе. - Його подих обпікав моє волосся і шкіру. Від грубого голосу і погроз я здригнулася, спробувавши вибратися з западні задухи.

— Відпус... Ти... - Спробувала звернулися до невідомого, і той послабив хват, але не відпустив.

    Схопилась за його руку, щоб хоч трохи позбавити себе страждань з повітрям, і спробувала роздивитися його, трохи повернувши голову. Але нічого не вдалося, через те, що незнайомець, схоже, спеціально зробив так, щоб я нічого нормально не могла роздивитися. Але хватку він все-таки послабив ще трохи, хоч і не відпустив ще, наче боявся, що прямо зараз я втечу від нього.

— Ти мене зрозуміла? - Запитав так само хрипко й тихо він.

— Щ-що?... - Тихо запитала я.

— Якщо спробуєш комусь розповісти про мене, я вб'ю тебе одразу. Повір мені, я знайду тисячу і один спосіб зробити це.

— Але ж... Ти не справжній... Ти не зможеш вбити свого хоста...

— Дай мені трохи часу, і я покажу тобі інше. - Схоже, незнайомець почав трохи злитися. Але через секунду він мене відпустив і трохи відійшов. - Пробач. Я... Не повинен був це робити. Пробач...

    Відхекавшись, я вирішила трохи роздивитися незнайомця, який, схоже, за ніч зміг повністю «перенести» своє тіло в цю реальність з моєї фантазії - якщо, звісно, це була саме моя фантазія, а не якась шизофренія, яка розвилась у мене ще до цього.

     Він був вище за звичайних людей. Одяг був досить незвичний для наших країн - червона військова форма, чимось схожа на форму військових з Лондона чи Великобританії. Але тієї чорної і довгої «шапки» - чи що воно було, - він не мав. Та й форма була не такою вже й схожою. Просто були деякі деталі, які нагадували мені її.

      На поясі висіло щось схоже на доволі довгий меч. Чомусь згадала, як колись з ще моїм минулим класом їздили в історичний музей, і там нам розповідали про зброю тих часів. Навіть показали екземпляр, який колись знайшли археологи і якому було понад чотириста років. Але цей меч був доволі довгим. Схоже, катана.

    Волосся було не довге - набагато коротше, ніж на тій зовнішньості - хоча й там теж воно було досить коротке. І воно було зовсім не руде. Скоріше світле. Ледь помітне.

     На обличчі залізна маска жовтого кольору, яку спочатку він, якщо не помиляюсь, колись знімав, коли ще був тінню.

    Він трохи розім'явся, наче той кіт.

— Як давно я не був у світі людей!... - Видихнув з легким вдоволенням він і нарешті зняв маску з обличчя.