Глава друга. Нова школа.

    Прокинулась сьогодні досить рано. Навіть раніше за батьків. Потім ще десь з годину лежала, дивлячись у стелю й думаючи про різне. Вирішивши нарешті встати, я пройшла на кухню і швидко поснідавши а потім зібравшись, пішла до школи.

    Усю дорогу я думала над тим, що буде відбуватися, коли я прийду. Навіть не дивлячись на те, що я вже п'ятий день ходжу до нової школи, я все ще нервуюся. Що, якщо мене не приймуть вже ніколи? Бо я досі не знайшла собі друзів. Якщо хоч і не будуть травити, але ніхто не захоче мене приймати ні для одного свого колективу, і я до кінця навчання залишусь сама, без друзів?

    Уявляю, як колись буду проходити по коридору на перерві, усі будуть кидати на мене погляди, але підходити ніхто не наважиться. Або ж наважиться, але через якусь гру, чи може, якщо його візьмуть на слабо.

    Ну звісно, ніхто не захоче в перший час розмовляти з новенькими, які тільки перейшли до їх класу, особливо якщо про цих новеньких вважай нічого не відомо було до цього. Якщо про них навіть вчитель ледь щось може сказати.

     Будівля височіла наді мною в чотири поверхи. Учні, яких було ще не так багато - деякі вирішили поспати трохи довше, щоб не приходити разом з іншими на перший урок, - йшли до потрібних їм кабінетів, деякі з яких активно перемовлялися про щось. Але коли я зайшла до будівлі, було досить тихо.

    Ще мало хто бігав - якщо взагалі бігав, - по коридорах. Майже ніхто не горлав. А голоси тих людей, яким не пощастило і їх змусили до школи йти батьки, ледь чулися десь там.

     Мої кроки тихим відлунням відбивалися від стін, доки я йшла до потрібного мені кабінету. Чи в потрібному напрямку я йду? Чи загублюся, і потім потрібно буде запізнитися в перший же день свого навчання? Чи прийде хтось окрім мене? Бо не чуючи майже нічого, у мене закрадаються підозри, що ніхто з мого нового класу не прийде до школи.

    Завертаю за кут, де повинен був за ідеєю бути потрібний мені клас, і з полегшенням видихаю. Якась дівчина приблизно мого року - якщо взагалі не однолітка, - стояла біля вікна, роздивляючись щось можливо досить цікаве, або просто думаючи про щось своє. Значить, я тут буду не одна. Це радує.

— Пробач... Ти з якого класу? - Запитую, стаючи недалеко від дівчини.

    Та кинула на мене швидкий погляд і тихо мовила:

— З десятого.

     Не дуже говірка, явно не вдасться з нею подружитися, бо я й сама не дуже люблю інколи говорити. Частіше слухаю.

    Дивлюся у вікно й намагаюсь зрозуміти, що ж так привернуло увагу мовчазної дівчини. Воно виходило на шкільний ганок, де повільно йшли школярі, які ніби спеціально відтягували час, йдучи з кожним кроком все більш повільно, щоб не так швидко дійти до ненависної школи.

    Невеличкий, зовсім крихітний садок з не дуже великими квітками різних кольорів і висоти, які тільки-тільки почали засихати, відчуваючи перші дні холодної осені, виглядав звисока третього поверху не дуже приємно. Він знаходився біля декількох вікон першого поверху, і до нього майже ніхто не підходив навіть на лінійці.

     Деякі діти, натягнувши капюшони навіть попри те, що погода була ще більш-менш тепла, стояли на вулиці, чекаючи своїх друзів чи знайомих.

     Нічого цікавого.

     Клас зустрів мене незвичним спокоєм. Багато хто не розмовляв між собою на уроці, хоча я більш, ніж певна, хтось повинен був у когось про щось запитати, озирнувшись назад чи легенько постукавши по плечу, коли вчитель відвернеться до дошки. Навіть ніхто в телефонах не сидить, засунувши їх під парту й сподіваючись, що таким чином вони стають більш непомітні.

    Схоже, тут тримають доволі непогану дисципліну, раз цей клас не наважується зробити щось, що заборонено правилами школи.

     Мені було трохи незвично сидіти в подібній тиші й чути тільки голос вчителя чи шерудіння крейди по дошці. На мій минулий клас вчителька б вже давно гиркала, наказуючи замовчати, й інколи навіть погрожувала покликати класного керівника.

     А тут така тиша... Явно залізну дисципліну вчителя тримають. Хоча, по цій жіночці, яка зараз веде у нас урок геометрії й не скажеш, що вона любить на когось гиркати, щоб приструнити.

     Цікаво, чому вони такі тихі?

     На перерві я відчувала себе одинокою. Навіть ті однокласники, які спочатку здавались мені не дуже балакучими й на мій погляд інколи бажають триматися подалі від когось, зараз мирно розмовляють зі своїми друзями. Телефон не допомагав мені справлятися з бажанням поговорити з кимось.

     Звісно, я могла б спокійно підійти до когось навіть не з мого класу й спробувати заговорити з ним, але чи це добра ідея? Може, та людина, до якої я підійду, буде вважати мене дивною?

    Не голосно зітхнула. Добре, почекаю ще трохи. Якщо нічого не зміниться, мені все-таки доведеться до когось підходити й намагатись подружитися, переборюючи свої страхи.

    Вдома я нічого особливо не розповідала батькам про свій новий день у школі. Просто збрехала, що усе добре, і я поступово вливаюся в колектив, хоча ніхто зі мною так і не заговорив.

    Лежачи на своїй кроваті я чомусь згадала про те відео, де розповідалось, що можна було створити свого уявного друга. Та ні. Фігня якась, чесне слово. Нічого не вийде, так ще й шизу схватити в процесі можу.

    Перевернувшись на інший бік, я почала розглядати гарні зелені шпалери з золотистими візерунками, які виднілися то тут, то там.

    Але, у школі я одинока. Ніхто, схоже, не захоче розмовляти зі мною. Все-таки, я чула, що якщо ігнорувати цього друга, він поступово зникне, наче його й не було.  Може, це не такий вже й поганий варіант? 

..

..

..

..

..

    Для початку треба було створити вондер - місце в твоїй голові, де ти будеш зустрічатися зі своїм другом і в перший час створювати - або, як це інші називають «форсити», - його. Звісно, це було не обов'язково, але мені захотілося його створити з власного бажання.