Глава перша. Інший город.

    На пероні було досить голосно навіть не дивлячись на те, що був же ранок. Сонце тільки недавно почало підійматися, але багато людей все одно поспішають кудись. Хтось стоїть, дивлячись розклад потягів і прикидуючи, скільки йому ще гуляти до початку шляху. Хтось агресивно йшов вперед, щоб встигнути на тільки під'їхавший потяг.

     Глибоко зітхнувши, я подивилась на маму, яка стояла поряд з батьком, роздивляючись на карті, куди нам треба далі йти.

    Переїхали ми до цього городу через роботу батьків. А якщо точніше, тільки через роботу батька. Мама інколи дуже ревнує його, хоча батько ніколи не давав приводів для ревнощів. І коли він повідомив, що вже вдруге за два місяці поїде в інший город, щоб щось налагодити, і можливо, залишиться там на декілька місяців, якщо не назавжди, бо праці доволі багато, мама заявила, що ми поїдемо з ним.

    У мами часто трапляються параноїдальні думки на рахунок батька. Вона часто жаліється мені, що боїться зради з його сторони. Я розумію, чому вона так боїться. Колись мама розповідала, що батько її багато років потайки зраджував її мамі, а коли його все-таки викрили, окрім того, що подав на розлучення, ще й мати до себе майже насильно забрав, не давши права вибору.

    І через цю ситуацію мама боїться, що таке саме станеться й з нею одного «прекрасного» дня.

    Батько спочатку вмовляв її залишитися вдома, та і я теж через деякий час до нього приєдналась, бо все-таки, в моєму рідному місті залишились приємні спогади зі школи та з друзями, яких мені довелося теж залишити там. Але мама стояла на своєму. У неї завжди був доволі упертий характер, тому вона не відступила до кінця, змушуючи нас прийняти поразку після декількох днів умовлянь.

    І зараз я стояла, чекаючи, коли батько нарешті зрозуміють, в який бік краще йти. Батькові вирішили дати житло, коли почули, що разом з ним їдемо ще й ми. Але тільки на деякий час, доки не приживемося до нового місця.

     Підійшовши до невеликого прилавку - батьки явно ще не скоро нарешті підуть хоч кудись, - я почала розглядати товар, який лежав на дерев'яних полицях.

    Різко, за руку мене хтось схопив. Я не встигла повернутися, щоб зрозуміти, хто мене вирішив схопити чи зрозуміти, що взагалі відбувається, мене відвели в сторону. Якраз туди, де людей було досить мало.

    Нарешті змогла роздивитися обличчя моєї викрадачки. Це була молода дівчина, на вид можна було дати десь років шістнадцять- сімнадцять. 

     Нахилившись до мене майже впритул, вона тихо сказала:

— Він тебе переслідує...

    Нічого не зрозуміла. Трохи примружившись, я так само тихо запитала:

— Хто «він»?

— Будь обережною, інакше він забере всю твою енергію...

    Вирвавши руку з не дуже сильного захвату, я, кинув ледь чутне «хвора», підійшла до батьків, сподіваючись, що дивна дівчина не насмілиться підійти до мене знову, коли біля мене вже хтось з дорослих. Не знаючи точно, чи спостерігає вона за мною зараз, чи ні, я про всяк випадок демонстративно запитала в матері:

— Ну що? 

— Так-так, вже йдемо. - Замість матері, яка продовжувала дивитися на екран телефону, відповів батько, трохи посміхнувшись мені. Але ця посмішка швидко зникла, замінившись легкою втомою.

    Бідний батько. Він і так втомлювався на роботі до цього, намагаючись забезпечити нас усім необхідним, так ще й мати свій важкий характер показує все більше й більше, наче не хоче входити в положення батька, хоча я певна, колись намагалась стримуватися. Ну нічого, я влаштуюсь на підробітки, може, батько й перестане так себе навантажувати.

     Зайшовши до своєї нової кімнати, я першим оглянула її. Невеличка, але затишна. Вікна виходять на майданчик напроти нашого будинку. Не дивлячись на те, що ми заселилися на п'ятий поверх, у мене в кімнаті балкона не було. Зате в батьківській кімнаті, яка була набагато більшою за мою він все-таки був.

    Почавши розставляти свої речі, я думала про різне.

    Мені ж доведеться тут йти до нової школи. Що, якщо мене не прийме клас, і я буду ізгоєм? Що, якщо мене будуть булити й принижувати ні за що?

    Діставши пару книг, які я вирішила взяти з собою і поставивши їх на полицю невеличкої тумбочки біля моєї кроваті, спробувала заспокоїтися. У них нема причин, щоб знущатися наді мною. Тому, можливо, нічого поганого не станеться.

    Але, в деяких випадках людей травлять і без якоїсь особливої причини....

    Видихнула.

    Спочатку треба пересвідчитися в тому, як вони до мене будуть ставитися, коли піду до школи, і не йти поперед батька в пекло. Можливо, мені пощастить, і я навіть знайду собі декілька друзів або хоча б знайомих. Все-таки, я ще не знаю, які люди будуть в моєму новому класі.

   Та й не факт, що я буду навчатися вживу. Якщо пощастить, я залишусь в моїй минулій школі, але буду займатися онлайн. І тоді знайомитися ні з ким і так нервувати через те, що що мене будуть погано відноситися не доведеться.

    Вже ввечері розклавши нарешті кровать, я лягла і якийсь час дивилась на стелю. З-за того, що у мене був збитий режим сну, я, через деякий час зрозумівши, що не зможу так просто заснути, лягла на правий бік і діставши телефон, почала читати новини.

     Інколи мені було цікаво ось так посидіти чи полежати, читаючи якісь новини. Але це заняття мені завжди доволі швидко набридає, тому вже через декілька хвилин я лазила в Tiktok.

     Одне відео привернуло мою увагу. Там дівчина розповідала, що можна створити свого уявного друга, який буде так би мовити з тобою і в радості і в смутку. Ти просто сидиш, «медитуєш», уявляєш його зовнішній вигляд, і поступово він буде з'являтися.

    І те, що відрізняє цих уявних друзів від тих, які приходять до нас в дитинстві, це те, що саме ти вирішуєш, яка буде його зовнішність, який буде характер, голос, запах і багато чого іншого. І ці друзі також не приходять, коли хочуть, а ти сам їх створює.